Але загальну тенденцію варто вітати. Ще кілька десятиріч тому Східна Європа перебувала за залізною завісою, і свобода здавалася віддаленою перспективою. Домінантною формою урядування в Латинській Америці була військова хунта. Кілька багатопартійних систем було в Африці на південь від Сахари. І майже ніхто — ні вчені, ні лідери, ані народ у регіоні — не говорив про демократію на Близькому Сході.
І тоді як Росія, Туреччина та Єгипет нас розчаровують, Чилі, Ліберія й Туніс надихають. Ми можемо визнати, що на місці кожного ув'язненого дисидента в Китаї чи Ірані з'являються ті, хто попри все хоче піднести свій голос.
Надання голосу безголосим — моральна основа країни США, що спирається на ідею: свобода людини — джерело її гідності й поступу. Це істина — і для нас, і для них.
«Америко, нехай твої слова не розбігаються із ділом»
Наприкінці 1940-х суддя Вотіз Вейринґ висловив різку окрему думку у справі про право голосу в Південній Кароліні. Його хвилювали наслідки вироку для правовідносин удома і для морального позиціювання Америки у світі. «Якщо наша країна стає на чолі демократичного процесу й намагається показати світу, що американський уряд і американський спосіб життя найсправедливіші й найкращі з усіх існуючих, то час оцінити стан справ у країні», — сказав він.
Сьогодні оцінка стану справ у країні виявляє потворну правду. У американців є криза довіри до власної демократії — до того, хто ми, і до того, що ми цінуємо.
«Ми — народ» — не ексклюзивний концепт. Це не релігійне, не національне і не етнічне визначення. Він спирається на ідею: рівність за законом і рівність можливостей. Американці і їхні предки прибули з усіх куточків земної кулі, і вони збагатили свою нову країну власною енергією й рішучістю. Американці не вважають себе в'язнями класу, до якого належать від народження. Вони гуртуються за своїм кредо — вірою. Я зазвичай підсумовувала це так: байдуже, звідки ви прибули, важливо те, куди ви прямуєте.
В американців є чудові інститути, які допомагають їм здійснити свою мрію. Історія США певною мірою є історією довгого демократичного переходу, щоб зробити концепт «Ми — народ» якомога інклюзивнішим. Громадяни звернулися до уряду, аби до конституції було включено всіх — жінок, чорних, геїв... Це прекрасна історія демократичної стабільності, що народилася з відкритості до змін.
Проте сьогодні посутня роль інститутів — каналізувати потребу змін — перебуває під тиском. Пропадає віра в наші політичні інститути[145]. Дехто вважає їх несправедливими. Інші бачать їх фальшивими. Ще іншим вони байдужі. І нагромаджуються проблеми урядування — від зупиненої соціальної мобільності до трагічного стану освіти для бідних, особливо для дітей у меншинах, і до найгірших за багато десятиріч міжрасових відносин. Тривожні тренди й питання затьмарюють майбутнє американської демократії.
Нині Америка бореться за те, щоб слова відповідали діям, і ми можемо розповісти одну важливу історію — не про досконалість, а про невпинну потребу оновлення. Мені це неодноразово пригадувалося в житті.
1979 року я навчалася в Москві в аспірантурі; до мене на вулиці звернулася жінка середнього віку: «Ви звідки?»
«Я американка», — була моя відповідь.
«Але ж темношкірі мають лише внутрішні паспорти й не можуть виїздити з Америки», — сказала вона дуже впевнено.
«Ні, — заперечила я. — То так у Південній Африці».
Жінка, впевнена у своїй правоті, чмихнула, вважаючи мене африканкою, а не американкою. Я хотіла захистити свою країну й поступ, якого ми досягай, але їй це було невтямки. Я дала їй спокій.
Через кілька років на нашій першій зустрічі з Тоні Блером мене дуже підбадьорили його слова: «Дивлюся я на вас обох і запитую себе, чи могло таке статися у Великій Британії. І відповідаю собі: ще ні». Він мав на увазі афроамериканця Коліна Павелла, держ-секретаря, і афроамериканку Конді Райс, радницю з питань національної безпеки, які сиділи обіруч президента США.
Зауважив це не тільки Блер. Президент Бразилії Лула да Сілва говорив зі мною про поїздку до Америки. «Я хотів би мати афро-бразильців у своєму кабінеті», — сказав він. Обійнявши посаду, він призначив чотирьох до свого кабінету і першого до Верховного суду. Коли Лула 2008 року призначив Едсона Сантоса міністром з питань расової рівності, він попросив мене зустрітися з ним і укласти угоду про расову гармонію. То були часи, коли демократична виправа Америки давала людям позитивний приклад.
А потім настав день стояння на подіумі в елегантній рожево-кремовій Залі Франкліна в Держдепартаменті. Було 28 січня 2005 року. Поруч зі мною стояли дядько Алто, якого я закидала питаннями про необхідність голосування в Алабамі, тітки Метті й Ґі. Я відчувала присутність своїх батьків Анджеліни й Джона; вони давно спочили в Возі, але їхній дух був поруч зі мною. А також інші родичі, які були не зовсім вільними людьми в глибинці на півдні, і ті, що так і померли рабами.
І був Вен Франклін, який споглядав на нас із величного портрета пензля Девіда Мартіна 1767 року. Що подумав би про це старий Бен? — снувала я припущення, у той час як виступав президент Буш. Тоді Рут Бейдер Ґінзберґ, єврейка і суддя Верховного суду, сказала мені підняти руку. «Я урочисто присягаю захищати й боронити Конституцію США від ворогів зовнішніх і внутрішніх... І нехай Бог мені допомагає».
США були провідною зіркою для спраглих свободи не тому, що вони досконалі, а тому що вони були народжені недосконалими й досі поборюють цю недосконалість. Це завжди промовляло на користь прикладу Америки та її справи. Ми — живий доказ того, що робота в ім'я демократії ніколи не припиняється. Початківців, які зашпортуються й починають знову, це обнадіює і надихає. І це достатня підстава для того, щоб стати їхнім голосом, коли вони продовжують боротьбу в умовах свободи, як і ми, аби накреслити краще майбутнє.
Історія демократії постійно розвивається. З'являються нові виклики, нові відповіді, нові можливості — і гарні, й погані. Це можна сказати про 2016-й — рік зростання популізму, нативізму з домішками ізоляціонізму. Бунт проти політичних та економічних еліт, їхніх інститутів, поглядів на глобалізацію і моральність порушив статус-кво, і лишається тільки питання «А що далі?»
Не дивно, що цей землетрус торкнувся таких молодих демократій, як Польща. Але вражає те, що він збурює найбільш зрілі демократії — Велику Британію, США та значну частину Європи. 2016 року трохи більше половини виборців у Великій Британії проголосували за вихід із ЄС. Прихильники «Брекситу» виступили проти економічних обмежень, накладених призначенцями ЄС, і закликали до відновлення контролю над кордонами власної країни. Вони вважали, що Брюссель відірвався від своїх планів на майбутнє та побоювань населення.
У США обрано нового президента, який не має жодного досвіду урядування, що в нашій історії сталося вперше. Він відверто висловив свою думку про політичні еліти Америки незалежно від їхньої ідеології. З точки зору очільника, вони припинили представляти американський народ, його надії на майбутнє та його страхи.
Такі ж побоювання поширилися всім європейським блоком, у тому числі Францією й Німеччиною, де, схоже, крайні ліві та крайні праві об'єдналися в боротьбі з істеблішментом.
Одні натякають на те, що ці тенденції загрожують демократії або й ведуть до смерті тієї демократії, яку ми знаємо[147]. Це схоже на завчасну паніку. Насправді конструкція демократії передбачає можливість розриву з її інститутами, і для цього створено систему стримувань і противаг, а також амортизатор у вигляді здатності людей мирно змінювати свої обставини. Люди реалізують це право у виборчій кабіні, в судах, а іноді й просто на вулиці.
145
«Americans' Confidence in Institutions Stays Low», Gallup, June 13, 2016, www. gallup.com/poll/192581/americans-confidence-institutions-stays-low.aspx; «Public Trust in Government: 1958—2015», Pew Research Center, November 23, 2015, http://www.people-press.Org/2015/11/23/public-trust-in-government-1958—2015.
146
Sarah Marsh, «Ί Am Fed Up with the Elite Ignoring Us': Leave Voters on Article 50 Ruling»,
147
Fareed Zakaria, «America's Democracy Has Become Illiberal»,