-- Капітане Рюмін!
-- Перепрошую, -- буркнув він. – Загнався.
До лікарні ми доїхали мовчки.
*****
Добровольці вже чекали; голі по пояс, приковані до солідної огорожі, що оточувала лікарню. Залізні прути, товщиною в чоловічу руку, гарантували, що жоден з них не втече, навіть, якщо він сектант. Про всяк випадок територію оточували озброєні до зубів солдати НКВД. Мене не розізлило, що Кутєпов розпочав тест без мене, час підганяв. На обличчях, виставлених на мороз, людей я зауважив надію, змішану з тривогою. Мабуть, їм не дуже подобалися наручники й енкаведистська охорона, з іншого боку, морозостійкість – не злочин. Принаймні, досі не була…
До мене підбіг Кутєпов, я зауважив у його рухах якусь нервовість.
-- Товаришу майоре! – видихнув він. – Я повинен вам…
Я зупинив його жестом, підійшов ближче до шеренги напівголих солдатів. Кілька вже почало синіти.
-- Відведіть їх у лікарню, викупайте в гарячій ванні, зігрійте. Також перевірте, чи немає в них обморожень, -- наказав я.
-- Слухаюся! – відповів той похмуро.
В тоні чекіста вчувалася нова нотка, якась жалюгідна, принижена жорстокість. Невже щось трапилося? А, так, мабуть, він довідався, що я знайшов книжку.
Побачивши, що найбільш замерзлих розкували і відвели в будинок, решта добровольців піднеслися на дусі: випрямилися, почали зиркати на суперників. Рюмін пообіцяв переможцям по п’ять кілограмів консерв і дві літри горілки, було за що боротися.
Я почув, як за спиною скрипнув сніг – це був один з тих ясних, безвітряних днів, коли крижані обійми ленінградської зими докучали менше ніж зазвичай, були майже дружніми.
-- Я повинен доповісти вам про дещо, -- промовив Кутєпов непевно.
-- Так?
-- Данкель… Машина, якою його перевозили впала у воду.
-- У воду?!
-- Розумієте, в порту біля берега розбивають лід, щоб запевнити маневреність кораблям.
-- Як він там опинився, адже це не по дорозі?! – закричав я розлючено.
-- Не знаю, -- він опустив голову.
Я глибоко вдихнув, мене миттєво закололо в грудях.
-- Якщо він належав до секти…
-- Я беру всю відповідальність за те, що трапилося на себе, там їхали мої люди, -- промимрив він. – Може вони всі загинули.
-- Побачимо, -- зітхнув я.
Не було сенсу плакати над розлитим молоком. Зрештою, якщо вони впали у воду, то при такій температурі… Я не мав наміру проливати сльози за Данкелем, а тим більше за двома чекістами.
Нетерплячим жестом я наказав звільнити наступних солдатів – вони тремтіли від холоду, один осунувся на коліна, ледь не втрачаючи свідомість. Уважно поглянув на тих, хто залишився, вони почувалися добре, напрочуд добре. Неприродньо бліді – нічого дивного, двадцять градусів нижче нуля, це вам не жарти – проте вони не виявляли жодних інших ознак переохолодження: ознобу, заціпеніння м’язів, спазмів. Щоправда, я бачив, як солдати, що походили з Сибіру, щоранку натираються снігом, але це тривало тільки кілька хвилин, відразу після цього вони поверталися до теплих хат і землянок.
-- Поклич якогось лікаря, -- звернувся я до Рюміна.
Той мовчки побрів у лікарню. Сам я теж був змучений, мріяв про гарячу ванну і відпочинок.
В Дадушева був такий собі вираз обличчя, білі хмарки, що вилітали з його вуст, наводили на думку поспішне сопіння локомотива: пуф, пуф, пуф. Огрядний лікар не справляв враження людини в хорошій фізичній формі, однак задишку викликала не втома. Дадушев боявся.
-- Що ви про це думаєте, лікарю? – почав я розмову.
-- Це не люди, -- прошептав той. – Вони стоять тут майже годину…
-- І?
-- В них повинен бути озноб, адже організм бореться з переохолодженням, генеруючи тепло через рух, через тремтіння м’язів. Це абсолютно не залежить від волі, це неможливо зупинити, а вони… -- в нього затремтів голос, він замовк.
-- Облийте їх водою, -- наказав я.
Кілька енкаведистів поспішно виконали мій наказ, у вікнах лікарні виднілося щораз більше облич. Добре, нехай дивляться.
-- Що далі? – запитав нервово Кутєпов.
-- Почекаємо, -- відповів я, споглядаючи, як вода стікає з солдатів. – Здається, що залишилися тільки сектанти, але хотілобся…
Мене обірвав розлючений рик. Один з прикованих до огорожі солдатів кинувся вперед і, порвавши потужним ривком кайдани, вдарив у груди ближнього енкаведиста. Той впав на сніг з розкинутими над головою руками, немов дитина уві сні. Почулися постріли.