Місто!
Клапті неба в проломах вулиць. Нема запахів квітів і духу трав. Не чути пташиного співу. Не видно зірок і місяця. Земля вкрита сірою корою асфальту.
Місто!
Гамір, грюкіт, гуркотнява. Ріки нечистот спливають по вузьких підземних трубах з-під кам’яних кубів будинків. Чад незгорілого газу. Вуглекислота з мільйона ротів. Мов на Юпітері.
Місто!
Шалений поспіх. Тіснява. Штовханина. Зоднаковіння людей. Напхані до краю трамваї, тролейбуси, автобуси.
Місто!
Істерія стадіонів. Пиха театрів. Біляче колесо редакційної метушні. Гірські масиви канцелярських столів. Цілі соснові і букові ліси спиляно на ці столи.
Місто!
Тисячі цивілізованих-перецивілізованих жіночих ніг, позбавлених жиру, м’язистих, масажованих від стоп до стегон. Худорляві, вузькогруді, вузькостегні, понівечені модою дівчата. Молодики, схожі на тих стародавніх греків, що бачимо їх на стінках амфор: кучеряві борідки, забагато волосся на голові й обличчі, обмаль одягу на тілі.
Місто!
І ти втікаєш від нього в ліси й на зелені трави, ти квапишся на Дніпро, щоб глянути, як скресає на ньому крига, щоб першому скупатися в його теплих водах, щоб побачити його осінню прозорість.
Центри кохання містяться в корі головного мозку. Кора атакується в місті радіо, телевізором, вуличним рухом, засіданнями, нервуванням на роботі. Почуття притуплюється, і ти намагаєшся дременути на лоно природи. «Ходімо, кохана, у ліс». — «Ще холодно в лісі, мій друже». — «Не дуже, — кажу я, — не дуже...»
Власне, чи ми думали про все це, коли поїхали в ліс?
...Володя подзвонив мені напередодні: «Вероніко, завтра можеш мене четвертувати, тобто розкидати на всі чотири сторони від Києва. У мене вільний день, і я вільний і вічно буду тепер вільний!»
Він буквально водив мене за носа, мов останнє сопливе дівчисько. Обіцяв, згоджувався на кіно, театр чи стадіон, а зрештою йшла я сама. У нього не вистачало часу. Куди він дівав той час, цікаво було б знати! Зустрічалися ми за останні чотири місяці якщо й не чотири рази, то не більше восьми, та й то, коли він забігав до бібліотеки. А забігав він туди тільки тоді, коли йому вже припікало далі нікуди, і не хотів сидіти до кінця моєї роботи, щоб хоч провести мене додому, а тільки хапав ту чи іншу книжку, щось там дивився, щось муркотів собі під носа, нотував у блокнотику і знов зникав на цілий місяць. Звичайно, я могла б поїхати на його Татарку, на ту ветху Соляну вулицю, але ж усьому є межа! Досі було завжди навпаки. Досі за мною бігали хлопці, до мене їздили, перед моїм будинком вистрибували, ждучи, поки я хоч покажуся, а тепер мені самій? Ну, знаєте, ще не народився той, хто б міг довести Вероніку Кукулик до... А до чого довести? І чи вже так Володя прагнув довести мене до будь-чого? По-моєму, він просто мене останнім часом не помічав. Може, закохався? Але був уважний, і чулий, і ніжний, і ліричний, коли ми бачилися. Казав: «Трохи підожди, Вероніко. Я так закрутився. Ось ще трохи — і я буду вільний. А зараз — по саме горло роботи». Що за робота — мовчав. Дуже мило, звичайно. Ти ждеш, ти цікавишся, ти, нарешті, пропонуєш свої послуги, свою допомогу, а тобі навіть не кажуть, яка то робота.
А весна йде, і Київ скидає з себе зимовий сум і знов стає прекрасним і чистим, і так хочеться й собі чогось прекрасного і теплого, як сонце на київському небі... Де він узявся на мою голову, той недолуга Пушкар, отой шофер у імпортному дешевому піджачку, отой мешканець Соляної вулиці з міцними руками і міцною, ох, якою ж міцною волею!
...А що я міг зробити? Я знав: або пан, або пропав. Траплявся надзвичайний випадок перевірити свої багаторічні мрії і наміри. Отак воно, мабуть, буває з усіма. Живеш спокійно, працюєш, не забігаєш далеко наперед, все в тебе гаразд, а потім настає така хвилина, коли перед тобою, мов та статуя Командора, виростає зматеріалізоване запитання: «Навіщо живеш на світі?» І ти думаєш, чи все зробив, що міг, і всі твої думки і наміри, всі мрії й сподівання сплітаються в тугий клубок бажання подвигу, і ти йдеш на подвиг. Щодня, щохвилини, скрізь на кожному кроці хтось їде на подвиг, і цим тримається наше життя, наше суспільство, завдяки цьому воно просувається вперед, розвивається, завдяки цьому ми йдемо до комунізму. Чи плануються ці подвиги? Так, вони плануються вже самими нашими народженнями, нашим вихованням, нашою учобою, і коли водія вантажного автопарку Володимира Пушкаря приймали на вечірнє відділення будівельного інституту, то вже десь хтось мав на увазі, що через енну кількість років Пушкар збудує будинок, або школу, або лікарню, і на тій майбутній споруді у великому плані людської перспективи вже накреслив хтось за старовинним звичаєм традиційну формулу «Pushkar fecit»[2].