Рабин Натан Ганновер, цадик у Заславі, відложив своє перо. Не час писати. Заслав захлинувся від рику биків, від іржання коней. Їдуть, їдуть вози з останнім добром з України, їдуть, не спиняються, орендарі, посесори, шляхта. Тільки б далі, тільки б далі, бо там полум’я й чума. Там роздирають немовлят, кидають у вогонь дітей і отроків, на вулицях меч, в хатах — жах, оповідали; діаманти й злото кидають орендарівни під ноги коням, але хто б це зібрав? Здирають важучий атлас, чорний фалюндиш і шарлат з алебастрового дівочого рамені, а воно відслонялось тільки в притьмаренні спалень, плюгавлять їх — орендарівни, п’яні й невмиті, а потім рубають з плеча! Коли б то! Посміхається тая щаслива голова, що відскочила від тіла, але іншим зготовано страшніші муки, того не опише перо твоє, ребі Натане Ганновере! Отруєна ненавистю тая чернь, вже не знає берегів це страшне море, вже по коліна в крові бреде бойовий кінь, кара ж то яка це, за що тая кара?..
Ребі Ганновер подивився в вікно. Хто гадав, що цей Заслав, відтінюючи сопухом вузьких і кривих заулків цю мудру тишу довгих статочних літ ґетта, пригорне до мурів цю ріку відчаю, цей ісход із Поділля, вкотре, вкотре ж ці муки, Єгово?..
І християни, й Ізраель, пани, й їхні орендарі, й лихварі, й рейтари тепер збратані.
Проте ребі Ганновер здвигнув плечима. Під лисячою шапкою його обличчя спокійне. Борода падає на чорний шовк халату. І, поспішаючи, бо завтра може бути пізно, знов заскрипів і пером, притримуючи фоліант:
«…важку покару зіслав Єгова на цю грішну, хоч і медом, і млеком текучу землю. І не за що інше покарав Єгова цю Річ Посполиту, а тільки за гніт підданих. Бо ж, — подумавши, писав рабин, — бувають і в інших сторонах ребелії, але така строга ніде не повстала, бо ніде так не гноблять підданих, як у нас. А що при тому терпить і Ізраель, то це тому, що коли горить сухий дуб, то займається й мох при його корінні…»
І знов відложив перо й дивився в вікно, де гасли доми ґетта, сопушні заулки поринали в темінь і ще не переставав котитись струмінь збігців, і не тихло, не вгавало неспокійне ґерґотіння хуситів. «Про що шемріти б їм, — думав рабин Ганновер, — нехай тільки моляться. Тієї хвилі не спинити. Цієї грози не втишити — таж це не простий сотник з Чигирина підвівся, це гнів вирвався із цих хиж, з цих ліп’янок, з цих нір, де живуть люди, а ними ж орють на ланах, як волами…»
І рабинові майнув той хлопчина, той кравчик Бераха, ат, чудний же хлопець, але хтозна…
Війнула ж віхола, обпалила землю. Зітхнула порепана земля. Ребі відложив перо — шма Ізраель…
У місті дзвонили. Мідь гуділа з веж колегіати, з дзвіниці монастиря о[рдену] о[тців] домініканів, з замкового костелу, з кафедри, важка, шляхетна мідь фундації княжат Заславських і Збаразьких. І з урочистим гудом дзвонів лилась на ринок, попід кружґанки ратуші, на білий майдан перед колегіатою присмеркова черлень, ота пошарпана димами й хмарами, чорним стовпом пилюки.
— Віват Єремія, князь Вишневецький!
Натовп і потоки збіглецьких караванів, що стреміли за барську браму, а тоді розпливались кишіючим голосним струменем у заулку, спинялись, давали дорогу. Матері простягали немовлят, ридаючи, причитуючи, мужі скидали шапки, посесорська челядь палила з самопалів, жиди-орендарі, обпилені, посірілі від пережитого жаху передсмертя, ставали й не второпували: піт і сльози котились по вимізеруваних лицях, губи тремтіли, невже це він, він?..
— Сальватор[342]! Батько вітчизни!..
— Єремія наш!..
— Оборона й захист!..
— Відсіч хамству, надія корони!..
— Найзначніший серед знатних!..
— Гектор, Гектор наддніпрянський!..
У Заслав входили хоругви Вишневецького, панянські, легкі панцерні, гусарські, обоз, гармата, драгунія, наємна голендерська, німецька — весь корпус, що вирвався, як мовили, з задніпрянської кліті й проходив тепер Поліссям, Волинню, Поділлям на відсіч Кривоносові.
Ребі Натан Ганновер дивився через вікно. «А втім, подякувати може Ярема Хмельницькому, — думав, — коли б Хмель схотів, не випустив би Ярему з Задніпров’я… Чи надіявся на давню приязнь, чи на Кривоноса його зумисне нацькував?.. Щаслива рука в того чигиринського сотника, а більша над усе кебета. Справді, ця земля не знала ще такого мужа…»