— Не здригнеться, — тихо сказав Кирик, — я тільки того дня прагнув, щоб з купою піти. А від Яреминого походу кров стигне, що тільки гаспид не вичверює. Де пройшов — Кирик той слід знає — попіл і кров, відтяті руки й ноги, на палях по ринках корчаться добрі люди, вниз головою повішені люди на грушах, кіньми потоптані немовлята, жони з виверненими нутрами, кров стигне…
— Песький брат свойого діждеться. Видерся через Дніпро, як той вуж, вислизнув, — блимнув вогниками очей Вовгура, — але, вилупок, діждеться свойого. Вже ми на Поділлі їм, голеним пикам, їхній отченаш проказали, на останню годину, на собаче скавуління передсмертне, пес зализав би їм пику. В Барі добре наш Кошка гуляв, правда, Сизоне?
— А в Нестерварі не дали їм ради?..
— В Нестерварі всіх черниць виволокли, всіх підпанків і самого Януша Четвертинського взяли на вила…
— Януша Четвертинського?..
Кирик зірвався з ослону, вжалений. Аж за груди схопив себе, так здавив зітх.
— А хто ж, як не той перевертень? А ти чого, як попікся, хлопче? Адже ж не плакатимеш, безрідний, за панів, що нашим попам кишки мотають й очі свердлом сверлять?..
Кирик мовчав. І Бераха, придивляючись йому, тим його бистрим очам, тій його тендітній руці, подумав собі, з питоменною жидовинам проникливістю, що пахоля таїться, що це хлоп’я химерить. І водночас йому здалось, що це хлоп’я, як і він сам, поміж цими людьми ще не своє, що вони, хоч би й хотіли, довго ще не їм віритимуть. А прагнув того — хоч і згадував мудрого рабина Ганновера: голуб до голуба йде, а крук до крука, а не інакше. Нехай це й круки, бо в війні не треба голубиного серця, але рабин того не збагне ніколи: йде найлютіший час, коли й голуби стануть хижаками, а судного дня діждуться ті найбільші хижаки, які, не розбираючи, де гой, а де Ізраель, паслися кров’ю найубогіших.
— …За нашим Габачем, Кошкою, Дунцем, Півторакожухом — славним отаманням, а за ким вже найбільше, то за батьком Максимом — не загинете, людкове, — шепотів Вовгура, — то вже наше коліно, наша й відплата. Не з Хмелем! Той хоч в овечій шкурі, але все одно — вовк, і потягне до панського лісу… А нам теє у думці, щоб викорчувати той ліс, щоб не скрився ні один пан, ані його приплентач…
І крогульчий ніс його загострився ще більше, але пахоля, хоч Вовгура говорив до нього, сиділо скам’яніле, з заплющеними очима, мабуть, від важкої втоми. Вовгура, розглядаючись на дорозі в Заславі, хотів дібрати, де сила Вишневецького; протопіп Ісакій у свойому лігві, Габач у махнівському лісі, інші вже й у Поточчині лежали, мали показати дорогу Перебийносовим загонам на Заслав. Та оружні люди, що ввійшли в корчму, перебили бесіду.
— А хто тут, посвіти! — крикнув один, як із бочки, відсвічуючи шишаком[344]. — Хто тут добре уроджений?
Драгуни підняли лучини.
— Та ж і кажу, пане войський, — ричав шляхтюра, — тільки в таких норах скурчих биків шукати — виспівали язики, що конфіденти Перебийноса ховаються на заставах…
Шляхтич у шишаку підійшов ближче.
— Вовгуро! — крикнув, придивляючись, другий, названим войським. — Та я ж тебе, мого доїжджачого, парив уже на стайні!..
Вовгура і його люди, осяяні лучинами, відступали до стіни. А хлоп’я з попелястим кучером, що шарлатно зайнялось у просвіті, закрило лице рукавом. Старший в шишаку шарпнув його. Був хмільний.
— Мати Божа, як Ожґа єсьм! Таж очі мені не вилазять — я того красного пахолика знаю, так мене грім бив!..
Але не встиг більше нічого сказати. Пахоля вихопило пістоля з-за пазухи й випалило йому в зуби.
— Вовгуро, Берахо! Відбивайтесь…
У димі й зойку пана Ожґи, що впав драгунам на руки, рушили напролом. Бераха заломотів, перекинувши дубового стола. Хто стояв на дорозі, не встиг уже опам’ятатись.
— Бий, хто вірує!.. — заверещав войський у темряві. Але Вовгурині вже допали коней.
20
Під копитом жовтушок і чехра, в’яне серпій і чорноклен. Рік і так чорний; що сарана не зжерла, те спалила засуха, три місяці як без дощу. Серпень удався шкварний: репається земля, жовкнуть трави, вив’ялені вітром, як у розжареному горні, спломеніли тополі, берести над дорогою. А тут, на Чорному Шляху, де продуднять копитом, полум’яний слід — зариплять, зариплять мажі, заревуть бики, а до іржання табунів ластяться жоломіґи й кобзи, бренькнуть проти вечора бандури, як соловії, солодко-дзиндзюристо, і тисавий, і звіздочолий загребуть білими ніжками золоту пилюгу — чують росу, чують далеку прохолодь.