…А Перебийніс водить немного, сімсот козаків з собою…
На панських огирах, з вистриженими на клубах[345] шахівницями, із заплетеними містерно гривами, на статних кобилицях, що ще під сідлами не ходили, поспівають-поспівують кінники, хто в кольчузі, хто в кожусі, на лобі гусарський шишак, а в знатнішого шапка з соколиним чи журавлиним пером, із алмазною застіжкою. А інші — простоволосі — потрясують гирями. Сьогодні під Нараївкою дали-таки Вишневецькому доброго чосу.
І з підсвистом у марші запорозькі сотні йдуть, і з підгуком, аж сахається блакить обабіч шляху, срібні стременця подзвонюють, це піхотні, а дальші кінні підхоплять — вдарять цю пісню ще під Дашевої, з-під Нестервара і Сорокова…
…А решту топить водо-о-о-ю…
— Ярема йде!..
— Ярема п’ятнадцять тисяч веде, браття!..
— Пес йому пику лизав, Вишневецькому, клятому бевзеві!
— Гич до віч, собацюрі, козолупові, шкуродерові, грець йому в його плюгаве пузо…
— І в гниле серце, і в печінку…
— Як і всім панам скурчибикам — Халенському і Заславському княжаті…
— Пронському і Збаразькому…
— Й Остророга на списи підіймемо, дай неділеньки дождати!..
— А Ярему обдерем…
— На кобилі Ярема, а хто його пошанує, нехай, трясця, поцілує…
Затряслися кінники пана полковника Кошки, сміялись закотисто, аж брались за боки. Ці кінники знатні: з хорошуном Кошкою добували Бара; самоцвіт, аспіс[346], оксамит і атлас на кожному.
— Чолом, полковницькі!
— Чолом, Вовгуро!
Дивились, як Вовгура й його комунік[347] — Сизон, Турпай, Шкурат і два ще не знайомі нікому — чорнявий кремезняк, мабуть, жидовин, і русяве пахоля — їхали табором на гнідастих.
— То звідки такі звіздочолі…
— Пана писаря львівського, пана Ожґи, — крикнув їм, конелюбам, Вовгура, зсутулений у сап’янному сідлі, — а сідло порипує того пана Ожґи, що по стайнях парив…
— А тепер не паритиме його мость?
— Тепер вже в пеклі випарять, сацюгу, бо туди потрапив…
— Гей-гей ти, жидовине, — крикнув один веселун, обертаючись за Берахою, — і ти до Перебийноса? А навіщо ж пейси обстриг… Гей, жидовине?..
Бераха скипів. Загикуватий, не міг так нашвидку відсікти веселунові. А Кирик-пахоля, поступаючи на Ожжиному баскому аргамаку, клепнув коня по блискучій мокрій шиї, стягнув поводи.
— З тих пейсів, хорошуне, ізсукає він мотузка на твого язика, бо щось вельми розв’язався.
Закурились вогнища, завищали кабани. Там їх переганяли цілі стада. Клишоногий чабан (їх чабансько-циганська сотня несла мушкети за вівцями й баранами, босими ногами місила жовту пилюку) взявся танцювати халяндри[348] серед шляху, тільки блись-блись сережками, а сам голий, обгорілий чуб. Вовгура легко смагнув його малахаєм:
— Та так тобі, та тобі так, танцюристий, а перед Яремою чим затрусиш, коли штани згубив?..
Дівки й обоз засміялись. Пилюга насідала на них, коли переганяли стада, дівки сиділи у відкритих панських караванах, убрані в брокат і парчу, здерту в Бердичеві й Барі, виспівували — а були між ними молдаванки, волошки, циганки й самі шляхтянки, котрій все одно з ким походити, аби хороше: «А ми того Ярему, обдеремо, обдеремо…» — причитували, косичились квітками перед містерними нюрнберзькими дзеркальцями, клали рум’яна, виморгували до верхівців ятаганами-бровами, а лучани, погоринські лісічівники пройшли з самопалами й сміговницями[349], з чорнобривцями за ликовими ковпаками, подивились, сплюнули: «Шльондри, відьмачки, спламени ж вас…»
А Степко Габач — тисяцький легкої панцерної кінноти, чорноокий красунь у рожевому оксамиті — витяг домаху[350] із різьблених піхов, саджених яспісом[351] і яхонтом, й пробував на чорному вусі, чи, бува, не затупилась після рубання на панських шиях, а хистка, аж синя криця зажагтіла в сонці, затріпоталась, звилась, мов зміюка, й Габач пізнав Вовгуру: з ним Нестервар брав…
— Та як наперли, а тая фортеця після Кам’янця і Бара третя на Поділлі, а як пішли в штурм, так і покотились ляхи — слава полковникові Кошці, та це ж воїн, нашого орла Максима права рука, хоч лівою тільки січе й око йому виплило, а все бачить!..
Інша ж сірома стаєю, як ярчуки, йшла кінно, босі, закляклі ноги витягаючи в стременах, чухалась, дзвонила навішеним оружжям, чеканами, кинджалами, карабелями й тихо-тихесенько виспівувала, як то дівчина пішла та й пішла по коліна в лободу, а сіромин тисяцький Дик, в почоті своїх сотників і осавулів, басував на попелястому арабі, й араб кусав узду, виіскрював злющі зірки. Сем Горшовець, сотник, а колись махнівський війт, під’їхав з бичівника, смальнув на шлях у панській кочі. З-під шлика розвіювався йому русявий чуб, кармазин палав на Гошовцеві, а біля нього розсілись чотири махнівські челядники з наставленими гаківницями, сміговницями і пищалями; в бою вони так і врізались на своїй легкоколесій кочі (а за ними — першими — ішла ще сотня таких коч) і палили в одностальзвинну, мушкетерську кінноту.