— Молодець — Гошовець!
Кричали з возів, дивуючись цим тачанкам.
— Ляхам на погибель той караван!
— А найпаче Яремі-свинареві!..
— Як під Махнівкою дали чосу, то аж під Полонним чухався…
— І під Полонним чуба йому нам’яли, та йому ж і нам’яли…
Лютувало сонце, розпікало дула, луб’янки[352] з порохом накривали мокрими ганчірками, щоб не спалахнув, об фальконетні співачки, сови й соловейки[353] можна було опаритись, а люди при гарматах аж зчорніли від спекоти й спраги. Біля джерельця штовхались і бились, кволіші дівки вмлівали, але не забували прикритись від сонця, щоб, бува, личка, як були білі, не взялись огаром.
Бераха й Кирик придивлялись тому маршеві, а кінця його не було видно, всі перлись у діброву, до вологи, там і стояла шкотська кватерна, біля генерального шатра і вже на узліссі таборувала інша братія, крім важкої панцерної — кінної, вибираної, — чернеча. Дебеліші волинські попи з причтами, архімандрити з Почаєва з шаблюками при боці, з ладно вичесаними бородами, печерські чорноклобучники, а на багатьох здовж широкого лиця, поперек м’ясистих губ, ще не вигоєні шрами, смуги від панських залізних канчуків. В декого бороди висмикані і попарені, а деякі — темні, сліпі з витеклими очима, пробитими, мабуть, кілками чи висвердлені свердлами, сиділи кам’яно поміж гуртом і шевеліли губами: «Царю небесний, утішителю…» Серед калік, під дубом, на горбку, стояв велет-ігумен, в шишаку на посрібленій голові, в кольчузі зверх ряси, з банделієром на шістнадцять патронів на грудях. Спирався на самопал, гомонів з причтом, а саме підвели йому довгоногу ворону кобилицю, дяки, не перестаючи співати псалмів, тримали йому стрем’я, вискочив, як молодик, але ж і важенний — кобилиця прищулила вуха, сахнулась убік. А піп, стоячи кінно, вимаюючи срібною бородою, благословив чернь мечем, як хрестом, а чернь і кавалерія минала його, тихла, скидала шишаки й ковпаки і простягала до нього оружжя по благословення.
— Хто це? — спитав Кирик, осінюючись хрестом.
— Ігумен наш, Софрон Жеребило-Лобунський, Київського Кирилівського, з цілим причтом добився до Максима, за ним не пропадемо, — посміхнувся вовчо Вовгура, — не так за його молитвами, як за сікачем-мечем: трьох кладе відразу… Ведмідь, не піп…
А Бераха, що було спохмурнів, повеселішав. Уже декілька старозаконних, їдучи в лавах, покрикували до нього, ґерґотати, пізнавали брата. Обозом чулася найгрізніша мова, й горнулись під Максимові стяги найчудніші людкове: бачив Бераха й семигородців на червоних конях, у розшитих золотом вампсах; хорватів і молдаван, кошлатих донських козаків і струнких черкесів, жердястих шкотів і білявих голендрів, завидющих вірмен, в’юнких циган, скіснооких черемисів[354]…
Обігнали їх, вже коло самого ліска, як братись під гірку, панцерні — Перебийносові. Йшла молодецька тисяча. Найпишніше сиділа за своїм полковником Кошкою, безруким, що їхав завжди без шишака, розмахуючи чубом, мов тільки що опірений орлик. Шаблі молодецьких-панцерних в сріблі й асписі, заламані шлики з малиновими верхами, з чаплиними перами, добирані грановиті панцері, позлотисті чекани. Об ліс ударилась і пішла в лозу луна від флейт і теорбанів[355]. Там, на гірці, в просвіті червоніли прапорці, там кишіло кішма від людей, а всі перлись туди, до Нараївського замочка, бо ще зрання йшла вість, начеб реґіментаря пострілено в погоні в іграшці під Бухатівцями. Хоч ніхто не вірив — Перебийноса куля не брала, Перебийноса й меч не сік.
— Може, й характерник, — говорив молодик, що, відбившись від панцерних, під’їхав до Кирика. Придивлявся йому так пильно, що Кирик аж відвернувся. Юнак був обгорілий в поході, засівався йому вус, а оружжям не скидався на простака.
— Реґіментар ізрядніший, — сказав він, — якщо Ярему за несе, буде нам кого славити…
— Шкот же він? — спитав Кирик.
— Може, й шкот, може, й не шкот. Я сам його не питався. Одно, що не наш. Ґоддем.
352
Луб'янки — ємності (короби), виготовлені з лубу (внутрішньої частини кори листяних дерев).
353
Співачка, сова, соловейко (соловій) — назви різнокаліберних гармат (співачка — калібр 18,4 см, соловій — 17,9 см).