— Пассавські цидули кращі, генерале, — сказав украдливо Халецький, — ми як були в Семигороді з Лісовським, то знахарі з Пассау мені продали: Євангеліє від св. Йоана, переписане на тонкому папірці, підложене під покрівець на олтарі, після прочитання трьох мес звинути в кульку, встромити в оріх, залити іспанським воском, оправити в золото й носити — не візьме тебе жодна куля…
— Не вір блахманству, — сказав Перебийніс, — твої знахарі з Пассау — шальвіри… Моя річ краща, — він розіп’яв сорочку й показав талісман, завішений на ланцюжку, — це благословенство від чорнокнижного Безоару для фландрського лицаря, казав авгзбуржець; був такий, що йому ніяк не могли зрубати голови, поки не відкадили від чарів: тут є вовче око, нитка зі шворки вішальника, перша панянська кров (Гальшка й дівки, що були в кімнаті, захихотіли)… Цап’яча борода, шафран і гіацинт, все обернене в гостію[370], а зверху написано кров’ю кажана: «Чорте, помагай мені, душу й тіло тобі даю»… Заплатив я тому пресучому синові п’ятнадцять золотих дукатів, але хіба кобилі під хвіст, goddam… Починай, математикусе… Не вірю в характер, як у Бога не вірю, так тепер і в чорта не вірю.
— Один гунцвот-шляхтюра, — почав Халецький, — видурив талісмана, в затягу бувши, від такого ж шальвіри. Заплатив щонеміра, а коли, розсерджений (бо його, бач, ранило в першій іграшці), розгорнув, то вичитав тільки теє: «Боронися, дурню»… От вам і весь талісман… Доктора Парацельзуса Зенекстон, як кажуть…
— На талісман не покладайся, — вирік Габач, — шабля-домаха — найлуччий талісман, не зрадить, як тая псяюха…
Медикус розрізав реґіментаревого рукава. На передпліччі зяяла рана, обкурена порохом. Стріляна, видно, зблизька.
— Починай, починай, вашмосте докторе, — заскулив Перебийніс, — я не маю часу…
Від гарячки він аж пашів, рам’я його спухло, добре, що не праве. Віллібальд з хлопчиком, а за ними дивилось все лицарське коло, щипали корпію, блискотіли ланцетами. Медикус стривожено сопів.
— Хто з вас вміє по-латині?.. — принципали озирнулись. Халецький і Красносельський, може, й уміли, та боялись признатись.
— Я.
З-за Вовгуриної сутулої спини (він стояв біля Бреуса-другого) виступило хлоп’я. Перебийніс впер у нього очі, що враз обважніли, налились оливом.
— Ти? А як тебе звати?
— Кириком.
Пахоля вже стояло перед ним, затиснене в панцер, здертий на трупові, з пістолями за поясом.
— Це з тих, — пояснив ліниво Габач, — що з Вовгурою прийшли.
— Хвацько палить з пістоля, — казав Вовгура, — трьох шляхтюр звалило…
Кирик не потупив очей.
— Якої ж ти віри будеш?..
— Благочестивої, грецької.
Реґіментар засміявся.
— У нас тієї віри не питають, дурню. Чи двома, чи трьома пальцями хрестишся, чи в чорта, чи в Мугамеда віриш — твоя річ. Панський ти чи серм’яжний?..
— Безрідний.
І Кирик добув з-за пазухи невеличкий дерев’яний хрестик. Перебийніс придивився, прищулив очі. Той знак знав.
— Хто тобі його дав?
— Той, хто мені більше вірив, як ти, реґіментарю…
— Меткий ти… А латини де навчився? Не в єзуїтів?..
— Все одно де, — сказав Кирик, — аби вмів, реґіментарю.
Перебийніс ще раз озирнув його, посміхнувсь, хитнув головою. Показав на книги — щоб узяв котру-небудь, скраю. Кирикові присвітили лучиною. Принципали переминали ноги, брязкотіли шаблями.
— Читай, — крикнув Перебийніс, — що заочиш — читай! Я все розумію. А ти ріж, goddam…
Кошка тримав миску з водою, хлоп’я підставило другу — на кров. Віллібальд Кролль почмихував носом, метушився, як хом’ячок, висовував з худих плечей лису підсліпувату голівку.
читав Кирик.
— Читай, — скрипнув Перебийніс, — чого став?..
Віллібальд різнув йому синє рам’я ще глибше, куля-бо сиділа далеко…
Живиця сочилась з лучин, Гальшка скимлила, цупко обхопивши Перебийносові коліна, математикус сопів. Кирик читав, дзвінко скандуючи, ловив віддих на цезурах. Перебийніс зчорнів, його ліва рука драпіжно вп’ялась у гебан поруччя, очі вийшли наверх, на чолі проступав піт.
371
Не дай непомщенно мчати кінноті / Медів, бувши вождем, о Цезарю… Горацій, Carm. 1, 2, 51 (Автор.).