З тими думками ґречно привітав князя Домініка Заславського, господаря цього міста й фортеці, що в дорозі до Львова, до коронного війська, зайшов до нього з братом Домініком. Були ровесники, вчилися в Падуї, проте зовсім різні між собою — князь Заславський, рум’яний, лисіючий, тучненький собі, з сонними любашними очищами, брат Домінік — зжертий вогнем, гостролиций, до краю виснажений горінням, самий дух безтілесний, неземний, зо стисненими безкровними устами, це справді святий — говорили про нього.
— …І що це з давен чортівський підшепт, — говорив пан Януш, — то зважте, князю, й ця спілка козаків з невірними — нам не новина: вже в давніших часах Русь у злуці з поганцями hostilia ubique agitendo[373], хотіла вигладити й викорінити польське ім’я… Вже за Болеслава Стидливого (оце якраз книги з вашої бібліотеки) князі Лев і Роман затягнули великі татарські орди, спустошили сливе цілу Корону; те саме було й за Лешка Чорного…
— Але, мосте мій ротмістре, — перебив його князь, забавляючись золотим ланцюжком, — давні це часи, й після того мали ми утихомирення Русі, сиділа б і по цей день тихо… На холопа це зависока теологія, холоп цих інтенцій не має…
— Безперечно, — потвердив брат Домінік, — exempla cruenta[374] холопа приборкають, але йдеться про лукавство й хитрість провідників. До Хмеля нав’язалось багато шляхти, ви не легковажте, мості панове, і то іменитої шляхти, на жаль, не тільки схизматиків, але, зжалься Боже, й католиків…
— Ви цього певні, фратре?
— Конфесата[375] говорять, князю: налічу вам з десяток іменитих католицьких лицарських людей, що, за намовою диявола, звичайно, приєднались до Хмеля: Станіслав Кричевський, полковник чигиринський, Семигиновський, Володийовський, Багринівський, Ущапівський…
Князь Заславський зложив руки на брюшку, що трохи передчасно почало вже тучніти, й ґречно слухав, але розмова його, видно, стомлювала.
— Добре, — сказав він, зволожуючи цукряні пухлі уста, — що хоч не всі схизматики потратили розум: ось візьміть Огінського, Березовського або Четвертинського чи Кисіля…
Брат Домінік сердечно засміявся:
— Про Кисіля не говоріть, ваша княжа мосте, ця бестія метеляє хвостом. І нашим, і вашим служить. Кажуть, що йому ребелізанти офірують Руське князівство, чи пак подільське… Має він і секретні наради, й шпигунів засилає, й оружжям clam[376] спомагає козаків… Ні, того Кисіля на першій груші повісити б — спом’янете мене…
— А Святополк Четвертинський теж добре глядить, — сказав Корсак, відірвавшись від томика французьких поезій, що його привіз князь Домінік, — вже є певна відомість, що його дочка, княжна Петронелля утекла з дому, передалась до гільтяйства… Видно, добрий дух панував у тому домі…
Брат Домінік вп’явся блідими пальцями в підвіконня й захмарився.
— З кожним днем та гідра росте, — додав Корсак, — і в силі, й у матлярстві, як думаєте, князю, коли їй відсічемо всі голови?
— Протривати, — дрімотно повторюючи речення, сказане сьогодні вже безліч разів, відказав князь Заславський, — перевага хамства в тому, що конспірація Хмельницького, немов сніг, упала нам на голову. Добре, що його зводять переговорами, це мудра політика, мої панове, не дратувати звіра, я сам, хоч і здригаюсь усією душею, але посилаю ґречні листи й Хмельницькому, й навіть цьому розбійникові Кривоносові. Хочу відвести їхню увагу від наших замірів. А тим часом тридцять тисяч вже зібралось під оружжям із Великопольщі, й Червоної Русі, й Малопольщі. Разом із панами молодим Конецпольським і Остророгом покликали мене пани-рада[377] на начального вождя. Ще в цьому місяці дамо хамам відсіч…
— Благослови, Господи, твоє оружжя, князю, — сказав урочисто Корсак, — се моє найполум’яніше мріяння — діждати нашого тріумфу над сатаною…
— Так буде, амінь, — зложив брат Домінік долоні, як до молитви.
Князь Заславський позіхнув. Він ще йшов до старої княгині прощатись, сьогодні ж виїздив до Львова. А брат Домінік попросив Корсака униз, у каземати, до в’язнів — їхні конфесати могли б допомогти до уложення воєнної диспозиції. Не знав теж фратер, що робити з цим гунцвотом-скартабелатом, якого зловлено на Горині. Доказів вини не було, але фратрові видавався він підозрілим.
— Під меч дати скурчибика, — сказав Януш Корсак, — всі вони — зрадники й шпигуни; лучче покарати дев’ять невинних, ніж переочити одного винного… Тим більше в нашому становищі…