— …горе моцним і преложоним на ляцькій землі…
Важко дихали широкі груди. Очі підводились. Вились за вухами чорні чуби. Блимали сережки у відсвіті. Книжні слова мертво зависали в цій чорній глевкій тиші, чужо оббивались об слух, але все одно — в цьому трубному голосі ігумена дзвеніла провісна повідь, та сама мутнава молода бистрінь, що, пронизана ще блідими променями, принадила цих людей з лігв, з нір, з ям, з байраків, і стояли вони на берегах, над цією бистрінню, самі не свої, сколихнені, заслухані.
…Яко блудниця сей град Сіон, в нем же нині убійці і правди не успі…
Ігумен важнюще сидів на басуючій кобилиці, й на малиновій стіні листви шаруділа його велетенська тремтюча тінь. Ігумен не запалювався, говорив спокійно, радше гуторив з людьми, ніж накликав їх, але Кирика приковував цей гудючий голос. Піп знав, чого він вийшов, припнявши шаблю, з Кирилівського подвір’я. Затихав — тоді дяки мурмотіли молитви, сонно, гугняво. Тріщав хмиз. Роями бриніла комашня. Бждомкнула струна кобзи — лірники підсунулись до вогню. Ті, на возах, кресали вогонь. Шепотілись між собою кінники. Чмихали коні. Відблиском брались чекани й бердиші. Мов здоровенні чорні кажани, маячили кашовари біля вогнищ. А за гадинним лісом — море вогнів, спалахи між дубами, далі — вниз і вбік, на дорогу до замочка, де бурхав обозний чорторий.
Кирик, тримаючи свого коня за повід, стояв, прислонившись до дуба. Іноді заплющував очі й гадав: у сні він чи в варенні. Умилювався проповіддю. Слова були відважені, кутасті, але ж і тривожили серце. Полохалось, мов орлик, чи мав той попище з плечима в сажень, спітнілий, бородатий, з вирлами на викоті, силу, як той ковалюга, що валить молотом об залізо, а з-під молота іскри — розжарена грань?..
Кирик самий незчувся, як його все єство почало тремтіти. Горів і сам в міру того, як ця вогненна бистриця проривала собі дорогу через хащу, через ці корінюки дубів, сплетених, мов тілища полозів, через цю стосотлунну прірву дивної ночі, сповненої брязкотінням заліза, через цей сокіт голубо-зеленого — аж срібного — місяця, а він тисячами обличчів яснів на чеканах, топорах і бердишах…
— …Не престанет бо ярость моя на їх противность: се бо не Сіон, се бо не Сіон, — гримів отець Софрон Жеребило, — се Содома! І суд їх лукавства учиню, і наведу руку мою на них, і розколю їх бідами… До кінця погублю їх, не хотяших покаятися, і пам’ять їх імені навіки затрачу, і діла їх, як іскри вогненні, спаляться…
Кінь тягнув повід, шукав травинок, хрумав. Кущі калини й глоду горіли, обдані луною, й не могли згоріти.
— …І вигорить земля під другою Содомою, й упадуть капища нечестливих, руїнами розвалиться, паче ж руїн, тільки сморід, сопух і згнилизну залишать ці нікчемні душеліки. Світе новий, світе світлий, бачу тебе! Грядеш, голубиний світе, в лучистій осіяності мури твого Сіону, Господи, твойого граду нового…
Роями метнулась комашня. Повернув ігумен коня, тепер обернувся обличчям до возів, й Кирик бачив: адже ж це злотоуст. Так злагідніло ширококосте обличчя, темне чоло проясніло — мов храмина, мов мраморна стіна, й в очах ласкавість, тихість. Кирикові зм’якло серце, хотілось плакати. Серце шуміло, мов цей ліс, взялось віхолою, мов цей табір, правда ж тому, отче? Правда ж тому, що нарешті ці люди, а вчора ще їх прозивали бидлом, новий світ уздрять? Правда ж тому, що на цих лезах, на цих бердишах, на цих самопалах Божа благодать, а гнів їхній — полум’я, в ньому ж омиємось, чисті вийдемо з нього, щоб увійти у браму Сіону?..
Притьмом обернувся. Проти власної волі. Сила, впевнена сила шарпнула його. Між калинником, у тіні, ніким не бачений, стояв кінно Перебийніс. І дивився не на ігумена, а на Кирика, на його тонкі хлоп’ячі в’язи, взяті золотим пушком. Крогулець заскреготів, засміявся. А Кирик спломенів, сам не знаючи, від чого.
— …Ce-бо Сіон оновиться й повстане! Україна — плем’я Яфетове, козако-роксоланська матка-отчизна!
Волав ігумен. Він говорив тепер із заплющеними очима, темний, немов сонце його осліпило. Кирикові й так не видно було обличчя, відверненого від вогнів, тільки його дужа постать, кантоваста від тяжких блях броні, велетенською тінню стрибала по стіні конарів — а всі поніміли, всі…
— …Люди, азали ж не бачите його — нового світу? Нового Сіону не зрите? Там нема обнаженних, ні жебраків, ні томлених, ні ув’язнених! Земля, що в руїні, лядиною[385] заросла, зацвіте, заяріє… Білий світ нам заясніє, вільна сторона, без пана й орендаря… Меч гострите, люди, за новий Сіон! З радісним плачем Ісаї речу вам: підіймайте меча!..