Ігумен перевів дух, замовк, а дяки, гадаючи, що це кінець, загугнявили молитви. Побожні люди, мужі в залізі, протискалися ближче до чернечого кола, до ігуменового дуба. Сердешніші зашльохали, й джурґи[386] знов заворушилися, загомоніли.
— Слухаєш казання, малий? — заскреготів Перебийніс. — То попівське варнякання, а всі вуха вішають. Нехай, пригодиться. Завтра іншої пісні послухають. Тебе шукаю, goddam…
Оподалік за ним стояв джура, той самий хлопчачок — Семенко. Перебийносова лиска намагалась вкусити реґіментаря за чобіт, злюща, мов гадина.
— Торкай до кватерни, чорта з два, того всього не переслухаєш за ніч…
Кирик вискочив на коня, й всі троє вихопились з хащі, помчали дорогою. Мужва, стоячи купами, пізнала батька Максима, крикнула, пугукнула вслід.
— Попівські казання — баляндраси, теревені, goddam… Тим не зітнеш панів, мечем треба тяти, не язиком…
Вихопились з чагарнику, взялись на дорогу, посріблілу від місяця. Затихав відгомін ігуменового голосу. Купи мужви пізнавали генерала, підкидали шапки, гукали вслід. Кривоніс, пригнувшись у сідлі, мчав до замочка.
Біля шатер старшини, на стеблах, поміж списами, повисли прапори, відділюючи сотні у таборі з посковуваних возів; ще ліниво роздобарювала, але вже ладналась до сну, шкотська кватерна, біля вогнів ще торгували порохом, лезами, тютюном. І тут пізнавали худющу личину шкота. Віватували. А Кирик не міг ще себе одволодати: сон це чи яв? Сниться це йому чи мчить він справді з цим чортовим реґіментарем, а за ним поспішає Семенко (хіба ж не знаття, хто він, як же це й він тут?), а їхні киреї взялись шарлатом і крилами-крилами за плечима… Ні, ні, це не сон, аж ніяк не марення. Він і вчора, й позавчора не спав, шалався по табору, мов захмелів, не пам’ятав нічого, що було колись, і нічого не хотів пам'ятати, і тільки цей хрипкий голос вершника з перебитим носом виривав його і знов кидав у срібніюче й дзвінке п’яніння.
Шкоти в подвір’ї зірвались, підняли високо смолоскипи, ясували[387]. Стривожені коні кватерни заіржали назустріч лисці. Реґіментар кинув Семенкові поводи, швидко пішов на кружґанок. Шкотська варта, з палашами на колінах, догравали, позіхаючи, останнього гальбіта. Кирик прив’язував свого коня. А Семенко, вихудлий, неопірений соколець, виринув із темені.
— Як ти… як ви… осьде?.. — прошепотів, схопив Кирика за рам’я. — Либонь так пристоїть, серед мужви, серед поспільства?..
Кирик засміявся.
— А ви, князю Симеоне, хіба не того самого осьде, що й я?..
Семенко хотів мовити, але з самої гори ґанку крикнув колючий голос: «Де ти, goddam?.. Де ти, малий?» Кирик здригнувся й знов його погляд бризнув золотінням. Він забув умить про Семенка й побіг сходами нагору.
25
Навіть вельбучні пани з Яреминого почету, що залюбки приглядались мученню хлопів, навіть черці-писарі, звиклі до тортур при списуванні конфесат, не могли довго всидіти в цьому підземеллі. Воно відбивало різнею. Під вільготним склепінням (каземати були під наріжною вежею, яку омивала фоса[388]) снувалась важнюща пелена сопуху, а на ній, як вистіги, мерехтіли ниті кривавого опару. Від крові цегляна долівка стала слизькою, кров зволожила наскрізь цеглини, кров стікала струменями в жолобки попід стінами. І в мигтінні кривавих іскорок, що розлітались стаями у вологу й сопух, від тремких жовтих лез свічок вростали в сутінь вуглів кантовасті ришти диб. Януш Корсак засів на самій горі, на підвищенні, де стояли крісла для панства. Два для князя Яреми й для князя Домініка були вільні. Поруч Корсака сидів поет Твардовський, який, як говорили, писав другу «Іліаду» — оспівував похід князя Вишневецького через Україну; сухорлявий і злющий Машкевич, веселун пан Ємйоловський, що лиш призначений намісником Заслава. А внизу, за пультами, скрипіли перами черці, списуючи конфесати. Праворуч від них, за столом із Розп’яттям, поміж двома інстиґаторами[389], жовтушними судовими яригами, сидів брат Домінік. Пан Корсак, зморщившись від сопуху, а від нього аж млоїло — такий-бо був ядучий і прикрий, — подумки дивувався. Чи ж так вельми надить брата до того ремесла? Пристоїть воно більше яригам і оправцям, ніж духівникові, ще й так високо уродженому. І що видобуде з тих конфесат, коли вже так хоче? Хлопи — завзятущі, не скажуть правди. Ротмістр, щоправда, навіснів від утоми, його іноді мутило, може, тому, що ще не був зовсім здоровий, може, тому, що ввесь ум його в’язнили думи про панну Оленку й її лист. Але не міг одігнати від себе наполегливої мислі — як змію, що злосило ссала серце: чи правду пише Твардовський, величаючи князя Ярему променем у темряві, Сципіоном[390] українним?..
390
Сципіон Африканський (236 р. до н. е. — 183 до н. е.) — римський політичний і військовий діяч, найкращий римський полководець II Пунічної війни.