Выбрать главу

Перед столом стояли вже інші.

— Якої релігії?

— Грецької.

Яриги викотили зікри. Старший аж звівся.

— Чорний піп, Кривоносів підручний, фратре!

Брат Домінік, що заглибився в листки давніших конфесат, підвів голову й посміхнувся. Він гладив своє гостре підборіддя й вдивлявся у в’язня — рослого бороданя, що сливе досягав головою склепіння.

— Отець Ісакій? — брат Домінік аж вийшов із-за столу, зашелестів чорним габітом. Ченці перебирали вервицю.

— Отець Ісакій Булига-Курцевич? Чи не пізнаєш колеги з Падуї?

Це Домінікове обличчя стало напричуд зичливе, рахманне, мов панянське, але зір його мерехтів усе так само білим, залізом. Чорний піп, було, аж відступив, важко перевів дух.

— Раз тебе прокляла матка-отчизна, Юрію Збаразький, — сказав він, — за те, що відступив ти від предківської віри, другий же раз прокляла за твоє безценство, жди ж, виродку, пекельного вогню, коли тебе земний не досягне…

— Але не з твоєї руки, попе, не з твоєї… — шепотів брат Домінік.

Оправець вже подав йому щипці з розжареним залізом. Брат Домінік приступив ближче, від заліза малиновіла його тремка бліда рука.

— Як твій дядько в Терехтимирові, архімандрит Булига-Курцевич, — приговорював він, — як песій син Мрозовицький, недарма ж у Падуї студіював фортифікацію, як шальвіра Виговський, так і ти, псубрате, зрадою Речі Посполитій платиш за її ласку…

Отець Ісакій стояв із заплющеними очима. Може, молився. На скроні набігла жила. Уста стиснулись.

— Якої релігії?

— Католик, domini, поляк.

Брат Домінік підніс палючий клин ще вище.

— Так йому, скурчому бикові, так йому, фратре!..

Машкевич, і Твардовський, і Ємйоловський відгадали задум. Сміялись. Тільки Корсак похилив голову, взяв її рукою, не хотів дивитись. Залізо сикнуло…

— Кріпкий піп, — крикнув Машкевич, що дивився роззявивши рота, — і не зойкне, собача душа!..

Гнали наступних. Оправці вже тішились стогоном і риком кволіших. Катюга хвацько вилискував топором, без ліку рубавши правиці. Опар став ще важчий, ще червоніший.

— Якої релігії?

— Католик, domini, поляк.

Брат Домінік живо висунув голову з високого коміра.

— Як звати тебе?

— Римша, domini, Транквіліонус Римша. І батько мій — Римша, й мати — Римша, й всі браташшя, й сестри — Римші, католики…

Домінік придивлявся цьому безталанному єству, що в одній лише драній сорочці, винужденіле й стривожене, тряслося перед яригами. Зуб не попадав на зуба. В’юнкий оправець, на якого Корсак уже звернув увагу, розжеврюючи щипці, раптом заглянув Римші в мармизу. Смальнув його п’ятірнею по вуху.

— Маєш тебе, собацюро, та я тебе знаю! — прикро крикнув він. — То через тебе, злодія, скурчий бик Мрозовецький видерся тоді зі Львова!.. Фратре, гей фратре!..

— Присяйбі, — Римша цокотів зубами в пропасниці, — всі святі мені посвідчать, що вже готовий був єсьм тобі приволокти зрадника Мрозовицького, але Бог не схотів, сатана йому діру показав, зірвиштанькові!..

— Де княжна Петронелля Четвертинська? — фратер стояв перед ним. Він добре пам’ятав цю руду шальвіру ще з мая, коли під Бониною Горою, в Крем’янці, завважив її в обозі княжни.  Товкся тоді цей Римша враз із падуанським Домініковим колегою Рославцем.

А Римші, який віддавав уже душу Богові, якому вже увесь цей час (а він був у підземеллі від початку конфесат, тільки старався попасти в останню чергу) ввижалась найлютіша смерть, блиснуло в голові. Він давно пізнав цього гостроликого ченця, він давно собі пригадав його ще зі Ставропігійського подвір’я, він затуляв лице рукою, щоб його, бува, не пізнав клятий катюга, отой quidam[392], а його, шальвіру й бандита, цигана, товариша зі Львова, давно вже розпізнав у цьому натовпі…

— Ваша милосте, чесний отче, — заскиглив він тихцем, бо догадувався, що й брат Домінік має дечим таїтись від своєї братії, — я в цей рекгедіц, поміж це гільтяйство попав, як сливка в лайно, я злодійством і ребелізанством і не мислив промишляти… Мене князь Четвертинський післав шукати княжну Петронеллю…

Брат Домінік аж горів. Але він миттю одволодав себе й зашепотівся з яригами.

— Де зловлено цього католика?

— Над Горинем, як переправлявся з купою гільтяйства…

— До вежі його відвести. Це не його ждав Соколовський…

вернуться

392

Quidam (лат.) — хтось (Автор.).