Римша таки почув, що мовив брат Домінік. Піт взявся його битим тілом. Але трясця спрокволу переставала ним трясти. Гайдучня поволокла його, як боввана, з проклятої парні.
А ротмістр Януш Корсак слухав реготу своїх сусідів, яких обносили слуги вином серед сичання заліза, серед опару крові, стогнання й скрипу диб. Від душноти, від солодкого сопуху, від мигтіння воскових свіч, від цяпотіння крапель з вологого склепіння, від хряскоту ламаних костей його замлоїло. Йому захотілось чимшвидше на повітря. Переступаючи калюжі крові, жолобки з кров’ю, що спливала з пеньків, він пішов нагору і постановив собі: нізащо не залишатись осьде, а здоганяти негайно ж реґіменти князя Яреми під Костянтиновом.
26
Перебийніс стояв біля високого вікна, а в вікно бився далекий, вже тихнучий гул обозу. На осокорах, у подвір’ї, де ходили коні, таки просто вікон, висіли вішеляки, половлені Яремині конфіденти, черці, посесори. Висіли не день-два проти місяця, й язики в них, як зміїні хвостяри, такі зеленкаві, а в темних дуплах неживі очі; клювало вже їх вороння, випалила спекота. Заскриплять сухі осокори, обернуться вішальники до зеленого гаспида, а круглий глумиться з них, хотіли б закритись руками, не можуть — пов’язані. Шкоти ще горлають і хрипкі голоси — перепились. Гаремниці, було, підійшли до реґіментаря, найсолодша — ота шляхтянка, чим міг її приворожити? Може б, так, на спочинок, але одігнав їх, відвів рукою — щезли, мов літавиці.
Кирик увійшов — реґіментар не чув, такий замислений, а втім, може, й ворожив, читав із зір. Шукав свого сузір’я — Марса чи Скорпіона? А не казали хіба — все знає, сам замовить від рани, від болю, від чуми, може, знає, де росте ефдаманіла — ота вогненна, пурпурна квітка, може, мандрагора, інша чарівна квітка служить йому, може, вебена — таємниче зілля, що про нього лиш шепотять, може, й тепер, стоячи проти місяця (а то ж не денний, не білий світ), заклинається: «Помагай, сатано, помагай; душу й тіло віддаю тобі…»
І мимохіть Кирик почав собі: «Воскресне, да воскресне Господь, да розточаться, розточаться вразі його…»
Реґіментар підійшов так тихо і так тихо сміявся. Кільцями кольчуги з-під драгунського колету шелевіло полохливе лезо свічі. В очах йому стенулись мерехти, золоті, тремтливі крила лиликів[393]. Гостре ж, сіре те обличчя, тільки чоло, що вже не в тіні шишака, зблідло — світання. Поклав юнакові руку на рам’я, дивився, як пише, диктував, знімав руку, відходив, ішов через довгу кімнату, а Кирик стежив за тими вовчими раптовими кроками. Полковник диктував:
«…Писав ти до мене, ваша мосте, воєводо Сандомирський, щоб я занехав війну і назад додому повертався… Радо я учинив би теє… Та привів мене до іншого Вишневецький… Він у Немирові і в інших містах немилосердне тиранство учинив над братією моєю… Не перестану його за це шукати, аж доки не дістану…»
— І тому, хто його випустив на мене, не забуду… Але ти того не пиши, хлопче…
Невже таки справді Хмельницький випустив Ярему на Кривоноса, щоб схопили себе — леопард і змія — за горло, в прелютій, найлютішій прі? Правда ж тому, що шепотіли і горлали, явно й славно, може, й з підшепту самого регіментаря, щоб ще більше роз’юшити чернь?..
— В цій війні, — відгадав Перебийніс Кирикові мислі, — нема золотої середини, це тільки пан Богдан із Кисілем собі вигадують, в цій війні тільки таке: або Яремині люди згори або я. Бо й вони, і я думаємо водносталь: не трактатами вести цю війну, а шаблями її скінчити, як шаблі розпочали…
— Пиши ж, менше слухай…
«…тому остерігаю пана воєводу, щоб не жалував охорони для своїх речей і ближчих людей… В мойому війську різні суть люди й покладатись на них не треба…»
— Може, дивуєшся, хлопче, а це політика. Гладжу проти шерсті, примилююсь, але нехай знає, та й так він знає — goddam, як дістану до рук — загойдається на осокорі, так як і я загойдався б у нього…
— Навіщо ж тоді блахманити[394]?..
— Воєвода Сандомирський, князь Домінік Заславський своє думає. Може, й польським Помпеушом хотів би бути, о, багато хоче з них — що не пан, то Помпеуш. Чому б йому Кривоносом нехтувати, може, й підіпре шаблею, коли треба. А мені? Коли схочу, й собі не то Помпеушом, але ще знатнішим стану. Чи не слід спокусити князя? Адже ж спокушає його пан Хмельницький, адже ж пише й йому прелесні листи…
«…Коли ж би ти думав, ваша мосте, що мене з моїм військом можеш знищити, то я радо вашу мость чекаю…»
Підпиши ж мене: