— Люциферус — він! Так мені допоможи, Боже! — крикун подумки Кирик, але не міг вирватись з тієї вогненної віхоли й бачив себе, як зброєносцем Люциферуса мчить і мчить на спінених рижих конях, і згар, і дим вдаряють спереду, але він — Кирик — не може, не може противитись цій всескорюючій волі, й така безвладна, така квола його рука ледве держить меча…
Богдан і Максим. Габданк і Кривоніс. Булава й шестопер[397]. Орел і леопард. Криця й залізо — азали ж вічно цій двоїстості володіти в розтерзаних сумнівом душах: куди йти?..
У темені шерхне шепіт, блисне ґанджар[398], виблиск марева на ньому: впаде Богдан, встане Кривоніс, двом їм не миритись на цій землі. О Україно, раю мій, о Україно, передсінку пекельний. Чи не лучче згоріти в тому вогненному морі, що покотило буруни від Дніпра на захід?..
Пахло такою тьмяною п’янкою пахіттю — може, це дурманила солодка вербена, може, альравна, що розцвітає по півночі під вішальницею? Кімната сповнялась яскріючою імлою, заволікала примерклі рисунки гобеленів, і серед імли й пахоті Кирик хотів жаско скрикнути, адже він знав: цей шкот замірюється на Богом даного, але не міг — вже солодкість, мов гріх, мов отрута, розливалась усіма жилами, вже оволодівала ним поготів, диявольське вождеління…
Коли ніс листа вістовцеві й крикнув старшину до завтрашньої диспозиції, а вона чекала вже давно на сходах, — світало. Й Семенко заступив йому дорогу. Таке вперте хлоп’я, такі золотіючі очі.
— Скажеш же, куди піде цей лист, товаришу?..
Кирик мотнув головою, може, треба було таїтись перед цим хлоп’ям. Адже ж у ньому не могла вивітріти гадюча кров. Адже ж він не зазнав ласки Люцифера, був невинний.
— А що тобі до того?
— А те мені, що бачу інші замисли, ніж ті, які потрібні.
— Чому ж тоді служиш реґіментареві?
— Може, на те, щоб і його замисли знати?..
Кирик готовий був простягти руку до пістоля за шкуратяним поясом. Але Семенко гірко посміхнувся. Прозрів це ошаління? І зашепотів, обпалив Кирика:
— Тую кручу зграю буде кому розігнати, не надійся… Тії замисли не надовго… Буде день і кари… Як прикують до гармати, як підтягнуть на сухе дерево… Тая повідь крові не на те пролита… Не на сумнівне чортове володіння, пам’ятай…
І замовк, бо бачив, що ця його приязнь Кирикові не потрібна, що не його він мислі, що в оп’янінні він, у брані, мов чаклований. Ніщо, таки ніщо його не протверезить, аж до останнього зітху, до смерті…
Старші йшли. Через високі вікна струмились бліді промені. Перебийніс стояв у дверях, з рукою на шестопері, й чекав.
27
— Бевзь же я, ох, і йолоп же я небесного нашого Пана, а чув я, прочував, що в цій війноньці не буде того ґензування, як у Швабії, і цей рекгедіц пам’ятатиму, бо на моїй шкурі виписали його мені гидимири, шельми, гицлі, шкуролупи, кляте гаддя, воропаччя; без штанів положили мене на соломі, зв’язали сирівцем й лежу ось так, я — dominus Транквіліонус Римша, й гандри б’ю[399], й не можу витхатися від того пристріту, й тільки один гарний Господь знає, чи побачу я таки білий світ, чи тут, на глум вельбучним[400], на сміх чортовим викрутням, духа віддам, і тіло моє грішне викинуть на бетлах… Навіщо було мені лакомитись на легку славу. Все від того Полегенького, ланцюги. Їдь, мовив, до батька Максима, з ним ми зговоримось швидше, як з паном Богданом. Він, батько Максим, Подністров’я й Полісся палить, а ми йому Київ підпалимо, від Подолу почавши. Тую таємну мисль, той підшепт я мав, наказ пана Рославця сповняючи, лютерського того доктора аж у Паволоч супроводив… Але не досить того, бевзева ж голова моя. Довіз лютерського доктора й добре, а навіщо взявся я панові Виговському конфідентувати?.. Знає теє чортів той єзуїт Домінік чи не знає? Не знає, бо був би мене не випустив так легко з тієї парні, щоб вона провалилася в пекло. Коли б знав, то не помогло б мені, сараці[401], ніяке матлярство, начхурів би тільки й витяг би лапища на дибі… Захотілось же мені конфідентувати, до пана Калина Соколовського в Луцьк найперше… Скаже ж він на дибі, що мене чекав, чи не скаже, бо знав, достеменно знав, що я до нього посланий паном Виговським, щоб, одібравши вість від пана Немирича, через пана Шапку-Хотольського завезти до Львова… Якщо скаже бідний пан Калин на муках про це, пропав же я, з костомашками пропав, з’їдять мене гицлі. Зіронько ж ти моя, що так мені, вбогому, світиш через це вікно з заліззям, порадь мені в цій годиноньці!.. Вже б я до Луцька не мав пощо їхати, бо сам той гаспидів фратер сказав сьогодні те, що мав мені пан Калин сказати від пана Шапки-Хотольського: «Удовині діти, збирайте плід…» І зберемо; пан Виговський-Львисерце, й пан Габданк-Хмельницький зберуть… Тільки не я, тільки не я, безталанний. Так і згнию тут, так і витхну духа. І навіщо було мені послувати до Львова через той Луцьк?.. Невже й зіронька моя не порадить мені, як мені вибитись із цієї опресії? Невже таки в цій норі, зо щурами, на соломі, без розгрішення погибати?..