Римша хотів зірватись, але не міг. В башту ввійшов брат Домінік і поставив ліхтарню на холодний тік, а її жовте меркле світло вдарило в скрючену Римшину постать. Брат сів на ослін і придивлявся майстрові, що щулив очиці, лежачи на соломі.
— Ну, як же тобі, шальвіро?
— Накажіть мене розв’язати, достойний брате, — промимрив Римша, — сирівець геть роз’їв руки.
— Це ми встигнемо, — посміхнувся брат, — розкажи мені перше весь свій чин і замисел, але як на сповіді, сацюго, бо я й так все знаю, а Господь то й поготів…
«Брешеш, — подумав Римша, — Господь високо, й не буде пактувати з таким сатаною, як ти, а сам від себе ти нічого не знаєш». Й розповів, шльохаючи, як у Четвертні сталось горе, втекла-бо княжна Петронелля, власного охотою чи підмовлена лихим, з дому і до ребелізантів, кажуть, передалась; як князь Святополк Четвертинський, у великій розпуці бувши, розсилає гінців шукати єдиної дочки, як і його, Транквіліонуса Римшу, що гостював ненароком у Четвертинському замку, просив, суту[402] обіцявши нагороду, податись у волость і шукати княжни, та коли б доля довела зустрітись — розумною намовою, а ні — то й погрозою батьківського гніву (а врешті, як треба, то й силоміць), — привести її до княжого дому, де їй годиться перебувати як цнотливій і добре уродженій панні.
— Вражений слізьми білоголового отця, — говорив Римша, — не міг я відмовити його просьбі й подався в путь, розпитуючи всіх і всюди про княжну. В такій місії добився я до Гориня-ріки, а на переправі зловили мене драгуни пана Лаща, ще й потурбували невинно… Ці ж драгуни, бодай їм добра не було, відставили[403] мене до Заслава, де я оце маю радість бачити вас, святий фратре…
«Щоб тебе, гемона, грець трапив у саме серце за мої муки й посполитих невинних людей, гицлівський майстре», — додав Римша подумки. Але серце його тьохкало. Він бачив, що фратер розважує над правдоподібністю цієї оповіді й, здається, не має причини їй не вірити.
— Накажіть мене розв’язати, — зойкнув Римша, — я не чую тіла, і розум мені мутиться…
Не так-то вже й мутило його, але він хотів перевірити свої припущення. Фратер мовчки добув стилета із рукава й протяв ремені на Римшиних руках і ногах. Римша хотів зірватись, але вирішив, що краще буде ще якийсь час лежати, стогнучи.
— Лащові драгуни взяли тебе, — мовив брат Домінік, — бо молодий Гуляницький, племінник того зрадника, що тепер полковникує у Хмельницького, свідчив на муках, що якийсь шляхетка з Паволочі, конфідент зрадника Виговського, перейде перед днем Святого Петра Горинь, а він, Гуляницький, стріне його в Мирогощі, щоб переправити до Луцька…
«Добре, що не подали Гуляницькому мого ймення», — подумав Римша, причитуючи та зойкаючи, пильно слухав:
— Яко же католик єси, і до того поляк, вашець, — продовжував чернець, — вірю тобі, хоч і між католиками є тепер такі гадюки, що передаються до козаків. І скажу тобі більше — єсьмо на сліді кон’юрації[404] й таємного конспірування. Хмельницький користає з перемир’я й снує нитки, де лиш дасться. Що накладає з Янушом Радзивіллом, про те горобці знають, що за його справою задавлено в Істамбулі старого султана, а наставлено нового — теє теж знаємо, його ж та й французьке золото пішло на підкуплення яничарів-убивників… Що не дрімає в час безкоролів’я — теж добре знаємо, хотів би, бач, посадити одного з Ракочіїв на престол, а дисиденти йому помагають… Що простягнув свої загребущі руки аж по Варшаву — теж прочуваємо. Не здивуємось, коли довідаємось, що в цій кон’юрації не один лише пан Немирич (чому — аріанинові й так у нас ніхто не вірить), але й вище поставлені пани замішані… Риба від голови смердить, і що досі даємо собі їздити по голові й з ребелізантами цілуємось, як оце наш примас[405] на сеймі, й армії на знесення ребелії не можемо ніяк зібрати — це теж не без причини… Що князя Домініка Заславського Хмельницький всовіщує листами й м’яко йому стелить, а князь вже й розкисає, а через те й зволікає з рішенням, прочуваємо й знаємо достеменно…
«Та він мені цілий трактат викладає, — подумав Римша, — видно, що не має за дурня; говори, говори далі…»
405
Примас — у католицькій церкві титул і сан архієпископа визначеної єпархії, який надає папа римський.