— Не казав я, — крикнув Кошка через гуд, викрививши осмалене порохом лице, — не кляв я тебе, Сизоне, макітряна ж твоя голова, лопатами тра було запасати людей! Коли б один з другим мав лопату, то б не ховав голови, як гусак, а лежав би собі в окопі, до сонця грів би своє гузно…
— Не хом’яки, батьку, — крикнув піхотинець, що підбігав, несучи мушкет і вилки, — в землю зроду не заривались, нехай німці риються, а нам, як Бог велів, проти сонця, на рівній землі умирати…
— У лісок завертай, Сизоне, — заволав у чвалі Кошка, — збирай молойців у лісок…
— Ігуменових теж відбили, — підлетів до нього кінний хлопчак, генералів вістовець Семенко, й обтирав кров із чола, — не пускають ляхи.
— Чортові фоси! — спинив коня Кошка. — Різати ж мені лозу на фашини[419], загатимо рови вночі… А тобі що таке, Семенку?..
Подивився ласкаво на хлопця, що їхав поруч нього, палаючи в розжареній броні. Хлопець знизав плечем:
— Комар укусив, — засміявся, але кров сочилась, мабуть, від заблуканої кулі. І на руці, обмотаній поводом, багряніла засохла кров. Був у ранішній іграшці на палісадах, у передмістях їх узяли імпетом Габачеві, кладучи трупа, аж ледве вискочив кінь. Голендри боронили контрескарпів[420], але втікали, не встигли навіть заложити контрміну. На передмістях, утікаючи, учинили б різню, та пан Ємйоловський, намісник заславського замку, всіх наказав вивести за брами, в місто — шляхту й жидову, малеч і жінок. Так і не поласували Габачеві, хоч і сподівалися.
Що Семенко не простого роду, про це Кошка догадувався, видно ж панське ребесо, але не дошкуляв, навпаки — любив хлоп’я. Розторопне й палке. Та й сам він шляхетського коліна. Так і тепер, обійняв його за стан, коли їхали поруч уже ліском, а туди ядра не досягали, й у прохолоді могли спочинути потомлені люди. В ліску під’їхав ігумен Софрон, пожалівся, що ієромонаха Ісакія нема, той знає фортифікаційне діло, а він вже щось та й вигадав би, того не вчити.
— Нема брата Ісакія, — зітхав отець Жеребило-Лобунський, — вже його пани не пошкодували, вічна пам’ять йому.
— За брата Ісакія і Заслав варт узяти, — сказав полковник Кошка, — як не на його визвіл, то на відплату за його муки.
— Візьмемо, — обтер рукавом лисину ігумен-ведмідь, — твердий горіх, але розкусимо.
В ігумена була сьогодні добра іграшка біля барської брами, либонь ще трохи — й прорвався б, та в вогні мусив відступити, шкодував людей. Розбирала його, тучного, спекота. День — як пожежа, серпень вижарив, тільки серед ночі дозвілля.
— Оттак-то покладайся на голоту, — мовив ігумен, — люд посполитий, дарма що запальний, але волів би я дві тисячі війська, не таку хмару черні…
— Дві тисячі реєстрових, — кивнув гирею Кошка, — знаю… — підморгнув єдиним оком. — На те ми Максимові молойці, щоб голотою воювати, реєстрові — це вже пана Богдана діти…
— І за це його шаную, — зітхнув ігумен, — тієї тільки думки, щоб помирити нашого шкота з ним. Удвох пройдуть увесь світ…
— І поодинці пройти можна, — блимнув більмом Кошка, — наш Максим те нам обіцяє…
Семенко тільки позирнув на полковника. Добре січе, але кепська, не політична голова. А з-за сосонок у просвіті височився Заславський замок, висів у синіх воздухах.
Кошка зорив цитадель, а за ним і старшина. Мовчала, сиділа, попустивши поводи коням, що відганялись від ґедзів. За банкетами й палісадами, що були вибудувані ще перед фосами, а там тепер вже лежали запорожці, знялась цитадель, уся на скелястому підмурівку. З амбразур дмухали гармати, недалеко, тільки руку простягти, а розжеврені воздухи тремтять і від спекоти, й від гримоту. Видно було й шишаки наємців, ляшва переговорювалась, дражнилась із козацтвом. Із середньої вежі лунав костельний спів, це, видно, ченці (їх так повно було між жовнірами) йшли з процесією, обносили обдахівську Божу Матір Чудотворну.
— Так, — мовив перегодя Кошка й поклепав буланого по шиї, — пани в тій фортеці, як у Бога за пазухою — не вкусиш. Дав нам генерал некорисливу пробу, нехай би сам собі ламав лоба, звідки того курника доступити…
— Тут один, — зашепотів Семенко, — з тих, що їх Гошовець покинув, заславський жидовин присягається, що ще цієї ночі впустив би в місто…
Кошка закопилив губу.
— Жидовин?..
— Бераха. З Вовгурою й генераловим писарцем Кириком, — юнак заграв золотим оком, — до нас прийшов…
— Коли б вірив жидовинові. Нехрист скоріше продасть нас усіх, — озвався Кошка, — але веди його сюди, матері його грець…
— Писарець руку клав за нього, а за писарця і я покладу…