Семенко відкинув мокрий чуб, що спадав на очі, виткався. Сорочка стріп’ям прилипала до тіла. Лівого рамені не чув, його довбонула каменюка, вухо підтяв котрийсь ґанджаром і чеканом розбили йому лоба, обтер долонею лице — долоня була чорна; увесь вид взявся порохом. В замку ляхи покотились. На комендантській башті піднято вже білу хустину. Заслав піддавався до козацької ласки. Ще біля колегіати пручались рештки Лащевої драгунії, в ринку ще рубався отець Жеребило-Лобунський, а намісника Ємйоловського піднято вже на списи, а товстого Машкевича посікли в бернардинському костелі перед самим олтарем. Вже підпалено рундуки й суконницю, вже лемент і ґвалт стояв на підваллі, де збились табори збігців, і вже й руська дільниця валила купами, як на весілля, вже Габачеві молойці починали дуванити дувана й ганятись за шляхтянками…
Це замкове крило брав Семенко ізруч[432], браму за брамою, сіні за сінями. Оборонці-черці, шляхтюри, гайдучня, цивільні люди, навіть панни нелегко поступались. Смалили з мушкетів, наваливши на сходи важкі креденси[433] й гебанові ліжка, запирались у кімнатах і кидались до горл з сікачами, з сокирами, зо стилетами; лягали купою, порубані, але не просились. Щойно, коли почули, що не стало Ємйоловського й на вежах оборонці піддаються, втратили серце. Семенко з молойцями припер їх, не мали вже й пороху, кидались ще хто з шаблею, хто голіруч, щоб загибати. Молойці розбігались по покоях, заволочених димом, виважували вікна, дорубували, котрого живого, а кого викидали живцем через вікна, на дідинець, розбивали скрині, дерли злотоглав, котили медвяні бочки, за коси тягли панянок…
А Семенко стояв, розтирав змертвіле рам’я, і свічада обабіч, на всю стіну, в золочених рамах — котре розколене, бо пальнув у нього, віватуючи, якийсь молодець, котре ще ціле, змеркле від пороху, — мигтіли вогняними кипучими озерами. А Семенко плив ними, юнак-богатирчук, юнак-чародій, і не хвилювалась шарлатна тафля[434], коли підпливали до юнакового дуба зчудовані гнучкошиї лебеді й сікли плесо рожевавими крильми. Прозорокрилі русалочки сновигали над самим свічадом, сідали на краєць дуба й бистрооке гаддя із підводного блідо-зеленого вориння стежило за дубом, й утінка, й хорустіль[435], й бекач зривалась з очерету, й інша озерна птиця бралась над дубом і, чаклована, підлітала за ним аж до самого чорнолісу, що глядівся в свічадо, виглядав юнака-характерника…
— Тягни сюди його, викрутило б йому гирю, скільки поклав молойців, галахура!..
Обсмалені порохом, у покривавлених полотнянках вели битні гайдарі зі сходів, що на горище, ченця. Викурили його вкупі з останніми оборонцями; з горища спасались через вирізи в башточках, їх і стріляли з кружґанку, як горобців, а цього, завзятющого, казали, ледве повалили, либонь ще відбивався стилетом і гризся. Був це хмурий гостровидий чернець, зо стисненими від болю зубами, либонь ледве йшов, кульгав, кров вистігами текла по взятому порохом, страшно худому обличчі, чорні вирла лише спалахували спідлоба: «Молись, собача душко, — приговорювали, — вже тобі тут амінь».
І Семенко здригнувся. В дзеркалі, серед осідаючого пороху й пилу, майнуло це обличчя, знавісніле ненавистю-мукою, зі струмками крові, що текла з розбитого блідого чола й заливала перенісся, орлій ніс і тонкі, аж сині уста.
— Брате, — скрикнув Семенко, — брате, Юрію мій…
Здригнувся й чернець, на мить його смертельно виснажене обличчя злагідніло, але тільки на мить.
— Молойці, — кинувся Семенко до гайдарів, — ченця дайте мені, вже я його випитаю…
— Мотузок припаси, братимцю, — гукнув гайдар-одоробало, мотнувши чорнючою гривою, — гаспидський викрутень, кажуть, очі свердлував нашим попам своєю рукою!..
— Доберу, молойці…
Подались далі, де чувся жіночий лемент, а Семенко відчинив двері в другу світлицю — там нікого не було. Але Семенко поковзнувся: аж під двері підійшла кров, дві шляхтянки лежали в крові, заподіявши, видно, одна другій смерть.
— Поговоримо, брате, — сказав Семенко.
— Мертві не почують нас, — глузливо посміхнувся брат Домінік і захитався. Семенко посадив його й метнувся за водою. Шарпнув батистове покривало з подушок, обтер братові лице, нашвидкуруч обв’язав йому голову.