— Й ти, Симоне, ледве стоїш, — промовив чернець, — ти: весь у крові…
— Може, й твоя це була рука, — посміхнувся Семенко, — може, й твоя куля… Якби, — сказав він перегодя, пильно вдивляючись в братове страдницьке лице, — бачила нас мати…
— Не маю матері, — відрік князь Юрій Збаразький, — й брата не повинен я мати.
— А чого ж ти не відрікся?..
— Ласки Божої…
— Неправда, — спломенів Семенко, — ласку Божу можеш мати, не відступаючи ні від віри, ні від нації, ні від матері, ні від брата…
Домінік примкнув очі:
— Minimus servus servorum Sanctae Ecclesiae sum[436]…
— Мало користі з такого слуги святій церкві, — кинув Семенко, — якби не братня кров, мав би я серце воздати тобі найлютішою смертю за твоє злодійство? Ти ж то катівський майстер Яреми-ката, брат Домінік? Все Поділля, вся Погорина тебе проклинає, хіба не знаєш того? В Погребищах, у Махнівці, в Немирові, кажуть, по коліна в крові невинній брів єси, пане брате?.. В Любарі, звідки втікав єси разом з перевертним Яремою, впались-мо на ще теплу вашу парню, твоєю рукою писані конфесати я бачив… Азали ж не ти, оповідали ті, що вирвались, власноручно припікав залізом, пилами розрізував людей, розтесував навпіл, вибирав очі?.. Не ти?..
— Minimus servus servorum sum… Азали ти, брате, і мені хочеш чинити суд?..
— Не я, то інші, ще страшніший тобі учинять. Ганьбу нашого славного роду, твою зраду, брате, кров’ю власною суто змиваю…
Брат Домінік підвів набряклі повіки й допитливо подивився на меншого брата.
Виглядав на знеможеного, постарілого на добрих десять літ. І, як довго дивився, так не щезав тихий посміх з його вихудлого лиця, сливе увесь сяяв і його очі починали грати таким самим золотінням, як братові. Може, згадав дитинство у високому замку в рідному Звягелі, може, солодкі роки хлоп’ячого дозвілля, може, матірну теплу долоню, може, блакить над Горинем у дядьковому Корці, може, ігри і спільне читання римських і лицарських книг у довгі вечори, в зимову віхолу?..
— Не судімо себе, брате, — промовив він тихо, — не розсудять нас і люди, ні твої, ні мої друзі, бо всі грішні вони, а розсудить нас Бог…
— Розсудить нас Бог…
— Перед маєстатом Його коли станемо, нікчемні й ниці, брате мій, тоді воздасться нам кожному по заслузі, кожному по провині, й хто знає, брате, може, той, що в крові сьогодні брів по коліна, як сніг, стане чистий.
— Ні, в це не вірю, — ізсунув брови Семенко, — не може бути така жертва мила Господові…
— Миліша твоя?.. Поспіль з хамством віддана? — знов загострилось черцеве обличчя, знов він зсірів і край уст лягла крива риска.
Семенко зірвався і підійшов до брата грудьми. Стугоніло, видно, в скронях, від ран. Приложив долоню до чола.
— Простий я вістовець, — сказав він, — може, коли б знали, що князь я, Симеон Збаразький, достойнішу дали б мені службу, чуєш? Але з хамством, як називаєш його, з божим людом, убогим та безрідним, долю й фортуну ділю, панством своїм не величаюсь… Яко же рівні ми всі перед Богом, яко же натура наша одна, яко же вітчизна одна наша… Законові того люду не зраджу, яко же нації моїй і вірі не зраджу ніколи, крові не пошкодую, і своєї, і чужої; так мені поможе Господь…
Він обперся об стіл, бо й сам був кволий. Брат Домінік обсервував його. В світлиці було ясно, як удень. Вікна, розчинені навстіж, виходили на кружґанок, просто на дідинець, а там, крізь вирвані ворота, била луна пожарища.
Місто горіло. З полум’ям бився об мур лемент і плач, гримотіли здаля вози, вигукували люди. Чернь раювала. Вершники мчали з дуваном при сідлах. Хто волік скриню з добром, хто розбивав воєводине вино, на списах чорніли зняті вражі голови, тумультові не було стриму. Бралось на хмільний і кривавий день.
— Мила ж Богові та кров, що сьогодні ще проллється? — мовив фратер Домінік.
— Не миліша від тобою, брате, й Яремою пролитої, — спохмурнів Семенко, — чернь черню. Ґвалт на ґвалт і кров за кров. Ярема посіяв, а женці жнуть. Та єсть, — сказав він по хвилі, — інші, що й Ярему вкоротять, і чернь приборкають…
Фратер сторожко підвів чоло.
— Які ж то інші такі?..
— Поживеш — знатимеш. Коли з цього тумульту плебсу, що повстав, рушив, як повідь, легіони вишикуються. На оборону sedes libertatis[437] нашої, на оборону нової Речі Посполитої…
— А ти її вістовець?
— Може, і я. І ти міг ним бути, та не схотів.
— І не схочу, — хрипко сказав фратер Домінік.
— Ніколи?
— Ніколи.
Брат стояв проти брата.
Була хвилина, коли злагода скрадалась між них. Тихою тінню застала любов спалахи. Готові були долоні простягтись до себе. Семенко вірив ще в це. Щеміло від мислі про наругу над своєю ж, таки рідною кров’ю. Забув би про все й заслонив його, свого Юрія, власними грудьми, десять міст віддав би, зубами взявши, за нього, до самого пана Богдана пішов би просити ласки й прощення. Але в братових очах не тліла жодна теплінь. Очі були, як крижана криця.
436
Minimus servus servorum Sanctae Ecclesiae sum (дат.) — Я — найменший слуга слуг святої церкви (Автор.).