— Реґіментарю! Застійте, молойці! Корсака, Корсака рубай, ех ти ж, ґанджуче… Реґімен…
Від острогів Кириків кінь рванувся наперед, на дві шиї перед Перебийносовим, Кирик простяг долоні, наче ловив кулю, а Корсак випалив, Кирик захитався в сідлі.
— Реґімен… — шепотів, хололи уста.
Як злива, шуміли кругом шаблі…
Корсакових недобитків хватали на аркан. Сам ротмістр уходив із десятком товаришів. Пробивався, мов ярчук у вовчій стаї, до табору.
Полем ганялись за недобитками козаки й рубали їх.
Перебийніс під’їхав до вістовця, що клопотався біля Кирика. Хлоп’я лежало горізнач, просто ясного-ясного неба. Очі важкі, заплющені. Спав Кирик, не спав? Блискучим панцерем пропливала тиха хмарка.
— Розщібни крицю, — сказав реґіментар. І зняв шолома.
— Батьку, — знічев’я спломенів і відскочив юний вістовець, — таж то… Таж то — дівка!..
Перебийніс посміхнувся.
— Я те давно знав, хлопче. Дівка-козак, goddam… — він скочив з коня, кинув поводи й підбіг до хлоп’яти.
— Мене застала… Персами від кулі заслонила… Дівонько ж ти моя хороша, зірочко ж моя… Житимеш же, невже ж не промовиш більше, голубонько…
І схопив її холодні руки й пестив їх, і цілував, і приговорював.
А купи, ясуючи, віватуючи, бігли до нього звідусіль.
Костянтинів відчиняв Перебийносовим молойцям важенні ворота.
Ярема Вишневецький і панські полки відходили в тривозі й неладі.
32
Майстер Римша, навчений гірким досвідом, вистерігався тепер великих трактів і переправ, а мандрував лісами. Не диво, що блудив: заславські дрімучі ліси шуміли хижо, а мандрував Римша здебільша поночі, тримався зір і вистерігався більших куп. Тож узяв спочатку на Судилків, а згодом круто повернув на схід сонця, на Лобунь і Янушпіль, бо сказали йому стрічні люди, що якраз у судилківських лісах денно й нічно йдуть рештки Яреминого корпусу, драгунія під паном Богуш-Гулевичем й німці, які ще недавно лежали на Любарщині. Поночі луна стояла кругом, за дня ж димились обрії, всенька ця сторона завогневіла, непереливки; видно, пани мали військові фатиґи[443], але з ким — Римша не міг дібрати. Що Кошка, Кривоносів братим, облягав Заслав та так крепко запер його, що й душка не вилетить, довідався Римша від жидів, які втікали з-під Бершаді й тепер зовсім упали серцем, не знали, куди їм і подітись. «Щастячко ж моє, — думав майстер, — що я вчасно видерся з того курника, але що буде далі, як нарвусь, бува, на хоругви того пана Богуша-Гулевича? Кажуть, песький син, хоч сам і руської кості, а вішає й розтісує благочестивих навпіл не гірше від Яреми».
Ніхто достоту певного нічого не знав. Втім люди, що їх Римша зустрічав у лісах, їдучи одинцем, боялись його, так як і він боявся їх, тож про щирість не було легко. Посесор з Райгородщини, до півсмерті переляканий, трясучись за свої чада й вози, розповідав Римші, що Хмельницький виступив із Паволочі, це певно. Та й сам Римша бачив, що звір біжить зі сходу, й птаство стривожене, — достеменно іде військо, але з яким заміром, того вже посесор не знав. Може, миритись із Річчю Посполитою, а може, й мірятись. Веде, казали, пан із Суботова й орду з собою, мир, мовили, підписав із ханом кров’ю на сто літ, всю Молдову й Червону Русь віддав у ясир, але які в нього з ханом замисли, мій Боженько, хто ж то може знати? Але що шарпанину гільтяйських куп стримує й карає на горло, це правда, великий гнів у нього через те з Кривоносом. А один ченчик-бернардин із Бердичева, такий наполоханий, що Римшу аж милосердя брало дивитись, як дриготить усім тілом, і шарпає бровою, і кривить писком, як з пристріту, впевняв, що Хмельницького вже нема, що його знесла старшина шаблями, бо хоче покоритись Речі Посполитій. Явні теревені, думав Римша, за таке то б напевно не зносили Хмельницького, хіба за щось інше, бернардин ще й інше правив, але таке, що зовсім не трималось купи, — мовляв, Тугай-Бей погнівався з козаками на смерть і присягнув на Корані привести на аркані всіх полковників, а Кривоноса аж у саму Варшаву привезти в залізній клітці. Вже й Москва буцімто рушила на приборкання бунту, а частина козаків уже передалась на королівську службу, навколішках благає прощення. Римша махнув рукою на те все, коли б, отченьку, все це була правда, то б не ховався ти в лісах, верзеш казна-що. Лишив його самого в лісі, нехай другим точить баляндраси. Четвертого дня, бувши у великій тривозі за свою мамону, на підбитому коні і серед найчудніших чуток, вибрався Римша на лобунський тракт. Тільки великий голод примусив його податись з лісу на галявину. Але й над трактом не було лучче. У вигорілому Гризові не бачив ні одного собаки, ні рваної кішки, лиш бур’ян і лобода зеленіли на згарищах Кунева, біля руїн замочка, на дубах рясно висіли вішальники й круччя довбало їхні кості, ні душки кругом, і печаль та журба обсіли Римшу: в заразу й пил, у сморід і гнилизну обернешся й ти, сарако, схоче лиш котрий, не питаючи твого роду, ні гербу, вперіщити бесагом чи рогатиною простромити, і витягнеш ти худі свої лабети, не насолодишся як слід принадами цього короткого твого життя. «Справді, гірка твоя фортуна, чоловіче, — думав Римша, похнюпившись, — розпач огортає тебе, коли погадаєш собі про такий ниций кінець, і жаль збирає тебе, що Господь Бог створив цей світ, де нічого іншого не маєш, тільки тлін і сопух, суєту й мордування, ґвалт і муки, лють і заздрощі…»