Під Лобунем, у ярку біля бджіл, зустрів посполитого дідка, а він йому прошамотів, що небагато божого люду й залишилось у Лобуні. Панів вирізали молойці, замочок спалили свої, а потім, як прийшов карати пан Ярема, то аж двічі карав, і то так, що зосталася сама пустиня, від Полонного, як займеш, аж до Немирова. Хто міг — утік, молодь гуляє з паном Максимцем, може ж таки, засміявся тихесенько дідок, до решти скрутить в’язи панкам, легше тоді буде на світі.
— Матер Деї, — казав собі подумки Римша, підганяючи свойого змореного мерина, — волосся стає тобі дибом, особливо цією нічною порою. Вішальники й опирі кругом, а для відьом сабат, сабат[444]… Мор, смерть і війна, гірше, як у Чехії й у Палатинаті, одне цвинтарище залишилось, тільки місяць, опирячий брат, а йому, сміється, песький брат, гунцвот. Пропаще наше покоління. Не зазнає вже раювання і спокою. Ось так-то, ось як-то живе людина. Тінню нужденною живе, сліпе й нікчемне вона єство, і минається бистренько, не знавши радості, а саме лиш горе. А прийде на людину година, витхне духу в катівських кліщах, або в петлі, або під келепом якоїсь шельми, то хіба, гадаєте, й по смерті хоч зазнає спокою? Найдеться й там криве свідчення і лжеприсяга на неї, й замість безжурного літання поміж янголятами запроторять твою душу у пекло й будеш вити там, душко моя нещасливая, за свої й не за свої гріхи…
Ці сумні його міркування перебило заволання людей, що виринули з темені. «Ось тут мені й кінець», — подумав Римша і віддав Богові душу, але прошепотів при цій нагоді й заклинання від розбійників, якого навчився у Швабії. «Римша звусь, — простогнав, — божий чоловік…» А втім, йому впало в очі, місяць-бо стояв ясно, що ці люди, заволавши, хоч і мають самостріли, не виходять із кущів, знать, трусять штанами так само, як і він, а може, й ще більше. І тоді наїхав на них грізно: «А хто ви будете такі, людкове?..»
— Адама пана Кисіля, носівського старости слуги, мостіпаночку…
— Пана Кисіля?..
Римша аж підстрибнув у сідлі. А то ж фортуна йому, а то ж Божая ласка. Та Кисілевих боятись нема чого, та ж то самі крутійського роду, плащаться між молотом і ковадлом, біс їх самий знає, та й вони самі враз із паном своїм достоту не знають, на яку їм стати ногу. І серце йому зразу підскочило.
— Шляхетноуроджений я, ваші мості, звусь Транквіліонус Римша, метеляюсь по грішному світі, як і ваш пан староста, і каштелян, дай йому Боже здоров’я, бо то добрий чоловік, і ми собі з ним кривди не зробимо ніколи…
Тоді люди вийшли з кущів, обступили його, придивились йому і повели поміж руїнами, під церкву серед густої яворини. Там вбереглася від пожежі корчма, й там ночував з дороги пан каштелян і сенатор Адам на Нізкиничах і Брусилові Кисіль враз із своєю невеликою челяддю. Римшу прийняв на подвір’ї секретар сенаторів пан Петроній Ласко (тую лисячу пику Римша в Києві десь вже бачив) і йому розповів Римша найсердечніше, що, потурбований Гайчуриними молойцями в дорозі з Овруцького (а там має фільварок і декілька ґуралень), прямує тепер із Заслава до Житомира в надії найти свою сім’ю, розкинену по всіх усюдах через цю війноньку. Сам він — шляхетноуроджений, за обрядом — православний, а з переконання — вірний горожанин Речі Посполитої. Так прилестився Римша до людей Кисілевого духу, мовби й змалку вчився у нього гнутись, мов лопух від вітру. Натякнув на бажання аудієнції у пана каштеляна (надіючись дещо вивідати при нагоді), але пан Ласко сказав, що пан Кисіль занедужали і через отсю недугу й перервано подорож.
— Не є це недуга тілесна, — говорив ввічливий секретар пан Ласко, частуючи Римшу в корчмі, яку зайняло панство Кисілевого почту, — це є morbus animi — недуга духу. В сій важкій місії, якої піднявся великодушно й. м. пан Кисіль, зустріло його лиш само коварство. Всі замисли його пішли внівець, ба, ще більше ворогів придбав собі своїм старанням про публічне добро, ніж їх мав перед тим. Не щадив же свойого здоров’я, про майно не скажу нічого, бідний став тепера, аки Йов на попелищі…