— А однак?..
— Однак coniurationem носом чую, пане раднику Шебеші, руку тверду й певну, гострий ум й інвенцію[67], вміння перечекати й витривати, а це в політичних справах чи не найпевніше.
— Хто ж це тоді, Іктаре Ґьосе?..
— Не знаю, не знаю, не знаю. Від зими товчеться справа Хмельницького, й ниті йдуть через Львів із Запоріжжя, йдуть у Варшаву, в Відень, в Париж — чую це, знаю це, але не важусь нічого твердити…
— Стособача мати, — рикнув Шебеші, — цісарські агенти з бароном Вендельштайном тут, на низькому замку, напевно більше знають від нас!..
Іктар Ґьос похитав головою.
— Не думаю, раднику Шебеші, козаки навчені досвідом, цупко тримають язик за зубами, а на гроші не лакомі, золотом нехтують; що ж до барона Вендельштайна, то й Виговський, і Мазаракі знають про його приязнь до Полонії. Де єзуїтом пахне, там їм нічого робити.
— А проте з кардиналом Мазаріні накладають, — сказав Шебеші, — це нам достеменно відомо.
— Мазаріні — як і Ришельє — пактує хоч би й з сатаною.
— Й ми пактуватимем, — крикнув, збагрянівши, Шебеші, — коли не Богом даний Хмельницький, а сатаною, то й тоді з ним пактуватимем, тільки б знести імперського ящура. Як йому кролевенята, так нам Габсбурги в’їлись у печінки.
Ґьос прижмурив веселе око.
— А панята говорять у корчмах, що Хмельницький цирограф[68] сатані підписав, ще в Туреччині.
— Добре зробив, якщо сатана йому обіцяв берло. За роксоланське князівство варто дати душу. Роксоланія — перла Сходу, Іктаре Ґьосе, Україна ще здивує світ. А ми з нею, так нам поможе святий Істван…
І Франциск Шебеші, радник князя Юрія Ракочія, розморений вином і розмовою з твердолобим недовірливим Ґьосом, заклював носом, поникнув кучерявою головою своєю на важкий оксамит своєї гупелянди, дрімав, і марив, і снив.
Септентріони — Інфлянти, там ще зламати ягайлонську пиху пактом із Янушом, князем Радзивіллом, — він же лютеранин, невже ж пішов би за єзуїтів? А Московія ведмежа, кошлата, дика. Чи правда, що там є області людей, з уродження лисих? Донські козаки, калмуки — всі підуть за Хмельницьким. А гусарія князя Ракочія басує кіньми, жде ордонансу[69], щоб перейти Бескиди. Заклекотить, заклекотить грайморе… А імператор, у чорному, спираючись на герлигу з золотою галкою, важко ступає по пустельних кімнатах Бургу. Ні, Габсбурги — ніч, єзуїти, ваша міць вже зламана. Шароспатак, столиця Семигороду, вмаяна маєм прапорців. І мудрий наш князь — Юрій І. Його ще коронуватимуть у варшавському соборі. Тоді Франціскус Шебеші може спокійно вмерти. Згаснути, заснути.
5
— Це не є довершена краса тіла, ні, це й не як спів, ані як пахіть квітів або благовонностей, ані як мед чи манна, ні, це сяйво сяйв, що його очі не можуть бачити, голос голосів, пахіть пахіттів, солодкість над солодкістю… Це є видіння Бога, Patris Seraphici[70]…
— Ні, мій юний друже, — сумовито сказав капітан о[рде-ну] о[тців] єзуїтів Генцель Мокрський, — це не є видіння Patris Seraphici, це є кушення тебе демоном, тим, що довкруги нас, що в нас самих…
Вони йшли тінистою вулицею, здовж садів Глинянщини, прямуючи до монастиря бернардинів. Львівські узгір’я розцвітали, акації стояли в пишному цвіту, був початок мая.
Поряд із отцем Генцелем Мокрським, строгим капітаном Товариства Ісусового, йшов чернець у шатах новіціату. Стрічні кланялись патрові Мокрському:
— Laudetur[71]…
— In saeculo saeculorum[72]…
Його знали у Львові, бо тут вже від кількох літ жив з наказу єзуїтського генералату, відкликаний з ярославської колегії. Але дехто обертався й за ченчиком. Надила його страшна краса, від неї відлітало земне, й це прощання зі світом вичитували люди на його обличчі блідого весняного кольору.
— Видінь Бога удостоїлось небагато, — сказав патер Мокрський, — сину мій, пам’ятай: перший стан, який ти можеш осягнути повною чистотою, відверненням від гріхів, молитвою й побожним життям, піднесеним життям духовним і тілесним, — це пурґаціо. Другий стан — це ілюмінаціо, полегшення й вознесіння чистої душі до пізнання божеської доброти й краси, третій стан — уніо — цілковите віддання душі Богові, об’єднання з Божою любов’ю. І тільки після осягнення цього третього стану ти можеш відчути, мов доторк вітру, легке торкнення руки Господньої, врешті зазнаєш стану ніжної дрімоти, коли твоє все тіло стане зовсім тверде, мов з каміння, а струм неповторенної солодкості пробіжить тобою. Обличчя твоє буде звернене вгору, очі замкнені, а тіло почне помаленьку здійматися над землею…
68
Цирограф — письмова угода, яка зазвичай підписана кров'ю, між простим смертним і дияволом.
71
Laudetur (laudetur Jesus Christus (лат.) — слава Ісусу Христу) — традиційне привітання у католиків.