— За невинність, дівонько, за снігову мою невинність… Твій Франкгайм найнявся Вишневецькому, то й душу, і серце продав йому, за одного винного віддасть десять невинних, так хоче вислужитись…
— Та Франкгайм служить не Вишневецькому, а Хмельницькому, дурню!..
Рейтар двигнув Римшу кулачищем:
— Поспішай ти, Kotz Lung, закортіло тобі наприкінець до зальотів?..
— З петлею лучче поженихайся…
Але Римша врився в землю. Рейтар засвітив йому п’ятірнею свічки в очах, але й у лобі йому розвиднілось:
— От і дурень же я, Файстленько, чарівниченько, та ж і йолоп я, а я мовчав, бо гадав, що то Яремині рейтари, грім мене поб’є! Та я ж дискретно мовчав, бо йду вістовцем до пана Хмельницького, а як же я міг те сказати Франкгаймові, коли я його мав за шляхетського наймита?..
Файстле пильно подивилась на нього.
— Правда ж тому, шельмо?
Римша побожився. Він вже ніяк не хотів іти далі, бився в груди й сміявся, й сльози точились йому, і не боявся вже нікого, а шушваль і рейтари стояли довкола й не тягнули чомусь його на дуба, хоч мав уже на горлі петлю, всі бо думали, що здурів і очманів від страху хлоп’юга. Але Римша пригадав собі вже й швабський шварґіт[451], і Файстле, добросерда солдатка, обтерла йому з чола піт, і сама Файстле кляла рейтарів, кляла драгунською лайкою, щоб пустили невинного. Профос[452] побіг до обріста Франкгайма, а русява маркітантка зажурилась, безталанна, що не матиме вже вішелякової мотузки на щастя.
Римшу повели знов у намет. Франкгайм не був з тих, що так легко вірять. Але добре, що хоч позирнув на Римшу й послухав; міг собі й не вірити. Таки бачив, що це добра шальвіра, проглядів Римшу наскрізь, бачив і таких частенько. А Римша божився: найвірніший він слуга префекта Хмельницького, генерала всіх запорозьких козаків. Взяли сацюгу в перехресний вогонь, звідки йде й куди:
— Руку у жар покладу, ганси, — заверещав, — а чого я післаний від козаків, то не ваша справа, наймані шкури, з вами я не маю конфіденції, — так казав, — зі знатнішими людьми я конферую, не вам, жолдацькі душі, реферуватиму, а тим, хто мене посилав, це не справа вашого куцого розуму, так і скажи їм, Файстленько, бо вони сьогодні тут, а завтра їх вже нема, повіялись, а я на моїй-таки землі живу й тут сконаю…
— Говори правду, не завихлюй нам лоба, ляроне, — блиснув Вільгельмус Франкгайм, — чий ти конфідент? До того йдеш, Kotz Tausend?..
— До пана Львисерце-Виговського, обрісте, він мене посилав…
— Нема тут Виговського. А може, ще й пана Хмельницького самого ти кумпан?..
Ганси його обступили, сміялись.
— А ще кого знаєш з козацьких принципалів?
— Петлі не минеш, коли збрешеш…
— Вже метеляє, Kotz Lung, вже крутить, гунцвот…
— Кого ще знаєш, скажи їм, Римшо, — крикнула Файстле, — бо то шорсткий люд…
— Пана Стеткевича знаю, пана Мрозовицького… — Римша знову почув мотузку на шиї.
— Мрозовицького?..
Ганси поглянули по собі олив’яними важнющими очима.
— Пан Мрозовицький недалеко звідси, — заскрипів обріст, — він лежить на якихось чотири постріли звідси…
— То ведіть мене до нього, — осмілів Римша, — там ви побачите, кого ви потурбували, там, — репетував він, — вже ви свій відвіт дасте за мене, муфмафи. Ого, пан Мрозовицький мене добре знає… Ви, шваби, мов ведмідь, що б’є на лобі бджолу, а з нею разом і чоловіка… Тая вже мені швабська послуга…
Вельбучно тепер поступав із шатра, хоч і з тривогою: невже ж таки пан Мрозовицький дасть його на поталу? Шепотів до Файстле:
— Чорнулько ж ти моя, вже я до тебе завітаю, відьмасю, дай тільки доб’юся до свого козацького товариства… Дай тільки шабелькою забряжчу… Так мені вже з очей не щезнеш, як тоді, не відвертишся одним талісманом, тепер ти мені сорочку святого Юрія зачаклуєш — проти меча, проти кулі й пристріту…
Файстле сміялась. Таїнно мерехтіли її чорні очі.
— Дурнику ж ти голомозий, думаєш таким, як ти, я сорочки, неопалимі панцері проти кулі і меча чаклую? Та ж я самому префектові Хмельницькому виворожила фортуну й вікторію…
— Чи ж правда, Файстле?..
Але біда махнула йому рукавом і подалась у свій відьомський намет.
Рейтари вивели Римшу до козацького табору. За балочкою в сальницькому лісі стрінули їх кінні чати стеблівської сотні.
Франкгаймові компанії стояли в чолі, виводили стежі на остропільський тракт, а корсунський полк й. м. Станіслава Мрозовицького, йдучи в авангарді граничних полків, брався лівіше, на Сальницю. Туди ж підходили полки Остапа Гоголя й Івана Ґанджі, туди ж котилась стінобитна гармата під полковником Яцком Воронченком. А гетьман Хмельницький з головною армією стояв ще далеко, у ружинських байраках, ближче до Паволочі. Видавалось, не поспішав.