— Що ж вдієш з Кривоносом, мості полковнику, коли діє на свою руку?..
— Зігне йому кирпу пан Богдан, як не одному зігнув, теє вам тільки скажу…
— Тому Кривоносові — тріумфаторові з-під Полонного, Махнівки, а тепер з-під Великого Костянтинова?..
— Тріумфатор є один у нас, а тріумфаториків менших вкоротимо…
— Чернь їх любить, ваша мосте…
— О, чернь їх на руках понесе, вікторів…
— А я вам скажу, що хоч би й сам чорт разом із черню на руках поніс отих усіх тріумфаторів і вікторів маленьких, то поперек дороги йому станемо й горло втнемо.
— І Кривоносові?..
— І Ґанджі, й Забузькому — пеському братові, що оце вже передався панам, і самому Кривоносові… Я перший втну, як Мрозовицький єсьм…
Заграли йому юнацькі очі, взявся в боки, позирав по всіх, а Гоголь і Воронченко відвели зір. Посміхнувся, збагнув їхні непевні думки.
— Завтра їду, вашмості, на переговори з Кривоносом, знатиму, чи хоче бути полковником Війська Запорозького, підлеглим нашому старшому, чи дейнецьким генералом. І вас прошу, мості полковники, остаточно стати, як стоїте: може, манить котрого Кривоноса слава, то йдіть, але костей не зберете. Є то ворожа рука в тому, щоб нас роз’єднати… Так, як нині стоїмо, — напередодні слави або потали, теє вам я кажу, і батько Богдан скаже вам те саме, ніхто інший. Tandem[463], буде ж все наше діло марним, проклянуть же нас posteriores[464]?.. Римляни єсьмо чи сліпа чернь?..
Кипів Морозенко. Походжав, світив собою. Молодші молитвенно гляділи на нього, раділи душевно — як то добре бути під такою рукою, він то втне, чого схоче, його й батько Богдан милує за сміле слово.
Старші, може б, і не хотіли, так мусили коритись, хоч і заздрість підповзала, як гаддя, — та що ж, за ним уся Україна.
Римша, слухаючи те все й мотаючи на свій рудавий вус, ще раз подумав собі, що смілих і фортуна любить. Мрозовицькому пучки в рот не клади, й він, Римша, не з панів Тхужовських, отже, це була найщасливіша думка, що не пішов до Кривоноса. З Морозенковою партією (а їх, видно, більше таких, хоч би й Виговський, і Богун, і брати Нечаї, і Креховецький, і Стеткевич) можна діло робити.
— Дозволь, мості полковнику, — вирік Римша серед мовчання, — я зреферую. Може, і моя реляція тобі знадобиться…
Морозенко приязно посміхнувся — реферуй, вашець, на тебе час; отамання обтерли вуса, мед-оковита не переводилась, а голови кріпкі, за келихом і бесіда щиріша.
Римша не розповідав усього, вважав, що про деякі справи, особливо про місію до Львова, про вдовиних дітей, що збирають плід, таки краще розповісти полковникові до віч. Щодо тортур у заславському підземеллі не шкодував слів. Отамання тільки зубами скреготіло й хапалось за кинджали — можлива ж то така мука християнам, і не жде хіба відомсти?
Докладно реферував і про розмову з Домініком — тільки похитували головами — бач, єхидна, полоз[465], гаспидська душа. Римша не говорив тільки про присягу, втім, і сам не придавав їй значення, й про мамону, яку дістав для субсидування юдиного діла.
— Бачите, отамання, — спохмурнів Мрозовицький, — те, що денно, ніччю говоримо, миру з таким гаддям не може бути, хоч би мені сто панів Кисілів торочили про добрі замисли Речі Посполитої…
— Воєнну фортуну виставимо проти зради, — сказав Гоголь, — поки не видушимо гадюр, доти нема добра.
— На самого пана Богдана, бач, заміряються!..
— Семен Забузький давно цей замисел таїв!..
— Закороткі руки у єзуїтів…
— Коли валиться дім, — сказав повагом Воронченко, — все добре, що його може спасти від руїни, — такий їхній закон — сила, морд, ґвалт, перекупство, зрада, скритовбивство, потвар, наклеп і…
— Сіяння роздору між кращими людьми, — вкинув Морозенко, — чи не казав тобі цей гаспид, вашець Римша, що в їхній це інтенції, щоб старшину розколоти, щоб нацькувати чернь, щоб двох, а то й трьох старших виставити замість пана Богдана?..
— Казав мості полковнику… їхня мета — ослабити козацьку силу, як лиш можна…
— І на те зводили нас трактатами й комісіями, примас Польщі нашого посла Вишняка цілував у тім’я, Оссолінський плакав, Кисіль співав соловейком-змією, а тим часом зберегли за пазухою камінь…
— І то добрячий! Щоб раз ударити, а добре…