— Коли ж то ми ягнятками перестанемо нарікатись?..
Остап Гоголь, затаюючи глибоку думу, не зміг змовчати:
— Тож дивіться: чи не добре дбав цей наш шкот Кривоніс: замість облаплювання і цілування з примасом у Варшаві, замість надій на трактати, губив пеське плем’я, де лиш міг, і сьогодні губить — нації на добро, козакам на славу!..
— Добре мовить полковник!..
— Як утяв, мості полковнику уманський…
— Хто дбає, той має…
— А під лежачий камінь і вода не біжить…
— За тими кунктаторами[466] маємо Ганнібала перед брамою.
— Tandem, що Ганнібала…
Як розпоясалось отамання, може, й з хмелю, може, так до слова прийшло, але Римша нашошорився — от де вона таїться гідра, буде ж хліб з тих жнив? Відкидали отамання чуби, набрякали на лицях, обтирали піт, морщили чола. А Морозенко лиш шарпав густою бровою, кипів — так і мінилось його гладке лице, ударив перстенями об стіл, мед пролився й стікав на килим густим золотим потічком.
— Кращі люди так говорять? Отамання, схаменіться! На Гончарисі й на Росаві шапки підкидалисьте гетьманові на ясу. Облаплювалисьте його за коліна, громодарем, Мойсеєм нарікалисьте і біс вас тепер юдить, шкот Кривоніс спокушає вас; може, заздрите його розбійницькому щастю? Соромно, отамання! В лядську дуду граєте, то й грайте собі — разом із шкотом, а я не заграю, так мені свята Трійця поможе…
Ходив, гримів крицею, виринав із синього чаду, мигтів гнівом…
— За те славлю мойого старшого пана Богдана, що не дав себе звести черні, на волость не йшов, шарпанину й чати забороняв, не засліплений помстою й ненавистю, дивився понад голови…
Водили за ним очима отамання, орел, орел вирвався з кліті.
— Мав у думці добро козацько-української нації, мислив не на сьогоднішній день, а на многі роки, що непевні й тривожні йдуть… — І спинився, вдарив по рукояті шаблі, аж задзвеніла, засміялась.
— Одонацера, римського вождя, бачу в ньому, пращура козацького нашого!.. І він спасе вітчизну, так йому поможе Господь, який дав нам його!..
— Амінь.
Полковник Гоголь підвівся. Й інші вставали з диванів, били чолом, дякували за частування й за консиліум.
— А хіба я інше мовлю?..
Морозенко почастував їх на відклінне, але ж чи вірити їм, чи можна їх бути певним?
За шатром — не схаменулись — жевріла пізня ніч, ядрена, праосіння ніч. В хвоїну заїздили вози, натурились коні, виборсуючись з сипучого піску. Обоз гомонів — п’ятнадцять тисяч списів, передня стежа Богданових легіонів. У шатро сочився багрець. Гранчасті келихи займались на вінцях, як горіли. Морозенкові пси, два прехудющі хорти, поклали гострі морди на хвилястий килим. А вже десь близько, біля возів, забриніла бандура.
— Бачиш, вашець, — сказав Морозенко, коли Римша несміло заглянув по півночі в намет, а там ще світилось, — кращі люди наші, а такі невірні, а такі важкі! З найкращих треба вибирати. Щоб при нашому панові Богданові стали валом. Щоб йому допомогли раз тую гідру згнобити. Інакше не буде діла. Інакше заклює нас вороння, як клювало досі. А я, — сказав реґіментар із притиском, — коли б мав тую галайстру, кожного десятого з неї прикувати до гармати — прикую. Вб’ю. Змету, згладжу. Віриш і ти в нашого Одонацера так, як я, так, як Рославець, так як Богун, як Креховецький, Стеткевич і многі з нами?..
«Хіба скажу йому, що не вірю або що вірю в Кривоноса», — подумав Римша і сказав:
— Вірю.
Його кирпатий ніс блищав.
Морозенко пильно придивився до нього. Напевно ж знав, що личина хитрюща й лукава.
— Будеш, вашець, при мені товаришем, хоч на коні, — посміхнувся, — виглядаєш, напевно, як собака на паркані. Але матиму для тебе іншу службу…
Бандури солодко бриніли. Не видно було бандуристів — співала, здавалось, неозора лучиста ніч. Обрії від костянтинівського боку дзвеніли лунами, пожарищами, а ще вище плили чорні тучі.
Римша так і задрімав на килимі. Й. м. Мрозовицький писав листи.
35
Перебийносові купи, круто завернувши з-під Костянтинова на Бар, чули вже, що гетьманська армія вже в Острополі.
Рушив уже старший, гомоніли, не діждався панської ласки, а може, йде Яремі насипати на хвіст солі? Посміювались: той уже насипле! Як батько Максим не добуде Вишневецького з гадючої нори, то ніхто інший, а що добуде, то, певно, навіть у варшавському костелі під полом, навіть у Гданську знайде катюгу. Дехто говорив, що Хмельницький іде назустріч королівським комісарам, буде з паном Кисілем шепотітись, усе ще його нудить думка про мир.