— Ви це, мості Мрозовицький?..
Пробувала посміхнутись, але посміх так і завмер на змерклих устах: на її долоню лягла вузлувата рука реґіментаря. Здригнулась, відвела очі від Морозенка й так глибоко, так страшно, мов зачаклована, вдивлялась у шкотове лице.
— Азали ж пристоїть тобі тут бути? — тихо промовив Морозенко. — Там твої батько-мати шлють гінців, у таборі з нами твій брат, Олександер… Тож-то буде радість, коли тебе привеземо… Прошу тебе… — змовкнув. Дівчина слухала його, може, й збагнула, чого хоче. Але її настирливо чаклували непорушні залізні очі, гаспидів погляд. Жар бив від неї, фебра не вгавала, але шалена снага її відволодувала. Уста наливались щобагряніше, щопристрасніше, й в очах мерехтіла така неймовірна, така палюча полумінь. Як нестримна загибель, як забуття, як прірва… І промовила тихо, зовсім тихо:
— Пам’ятаєш, вашмосте, що ти, від’їжджаючи зі Львова… переказав… отцеві Мокрському для мене… Азали ж не пам’ятаєш: …над смерть за отчизну нічого сладшого, нічого милішого бути не може… не може…
Морозенко вийшов із шатра. Срібно дзвеніла зоряна ніч. З бору било гострим холодком, молодою сосновою пахіттю. З густої молочної мряки, що лягала біля наметів, виринув Римша. Коні порскали, подзвонювали збруєю. Морозенко став у стрем’я.
— Хвалити Бога, — підстрибував за ним на бахматику майстер Транквіліон, — мерщій з того гнізда. То ж то левенці, то ж то андибери, то ж то розбійницький реґімент, прости Боже, то ж їм попадись, голубе, обчистять до нитки, шахрують, а лярони, а злодюги, а шельми, відіграюсь же я вам…
Він програв реґіментарському шелвахозі[469] і чересок з дукачами, й сережки, й берендійку[470] на двадцять набоїв.
— Рекгедіц, нічого більше. Намовить же тепер мене Полегенький до цього гемонського полку, чорта з два! Нехай сам воловодиться зі своїм Максимцем… Я не хочу…
Козацький почет, нарікаючи на негостинність і поганий звичай Перебийносових, сідав на коні. Морозенко виїхав, як туча. І щоб розвеселити його, полковницька сотня почала:
Й обоз, що вже спрокволу нишкнув при догоряючих вогнях, пробуркувався. Богданова це струмилась пісня, її знали. Добили ж спілки вони — батько Максим і батько Богдан? Зійдуться в одному наметі, щоб одностайно стати, чи розлетяться, як лист від одного дуба, за вихром?
«…Гей, гей, у Варшаву…» — виводили Морозенкові, а бір відводив їх луною. Раптом Мрозовицький обернувся:
— Знаєш, майстре, кого я бачив у Перебийносовому шатрі?..
— Кого, мості полковнику?
— Княжну Петронеллю Четвертинську…
— Може ж то бути? І схотів, вашмость, так її там залишити, ластівоньку, голубоньку щиру?..
Але Морозенко-Мрозовицький нічого не відповів, Римша більше й не допитувався.
Над борами, над барським трактом багряніло. Ще далеко було до світу, ще танули вершники в туманах, а вони брели, задумані, сиві, але ж глухо гуділа земля — гетьманська армія там, під самими обріями, бралась на Скаржниці, на Паплинці, на Пиляву.
36
Із мряки, з її молочної тиші викотилось пурпурне гало сонця. Праосінь — третій день септембрія. Але день буде хороший, по цих хмурих, що минули; увесь тиждень зривались вітри, хоч дощу й не принесли, а тепер голубінь аж дзвенить.
Богдан Хмельницький стояв на подвір’ї.
Й це село, Маркуші, вигоріло, всього три-чотири хати ще біліють за золотнявою садків. І з мряки, що осідає, мов засновані повісмами, чорніють димарі, покалічені явори, обвуглені крокви.
Перебийносе, Яремо, — важкий, чорний ваш слід.
На подвір’я злетілись голуби, й звідки взялось їх стільки — туркотів? Вистрибнули на сіру груду рожевисті промені з-за мряки, а голуби походжають поміж ними, не бояться порскання коней, що ходять у садку.
Як у Чигрині, зовсім як у Чигрині воркують. А в селі, на вулиці, у садках, туди, до левад, зовсім тихо. Мов і не стоять осьде тисячі воїнів. Богдан вийшов спозарання, без шапки, з буркою на плечах, а сорочку одягнув чисту, свіжу, так і пахне холодком Тясмина, чигринським домом.