Веселики на отаві сполохались, знялись. Гриміт, гомін чорним шляхом. Стінобитну гармату, мабуть, везуть. Кінники йдуть. Котяться важенні вози. На захід…
Не за сарматську Гелену ця війна, ні…
— Ти, Тимоше?..
Виринув із млаки, що застала калинник. Кожух наопашки, німецький колет зверх атласу, примерклий нагрудник, чекан, партизан, домаха[472] при боці. Шестопер за поясом. Тиміш позіхав, хрестився. Стояв перед батьком коренастий, жилавий, з зеленуватими очима, [не] як у батька, лиш поритий, пошпечений віспою. Посміхнувся: ранній батько, не спиться, або ж дубовий — інші по таких днях валяться з ніг. Батько помолодшав у цьому поході, чи, може, по весіллі, посміхнувся подумки, сидить, мов богатир, підголений, сивини й не знати, щелепа налита, від сонця бронзова, брови розсунені, не гнівний. Але в очі Тиміш не може дивитись — такі-бо найдзвінкіші, найхолодніші, карі батькові вирла. Голуби нашорошились.
— І ти не спиш?..
— Діоніса славили, — сказав Тиміш, — у пана Данила Нечая в шатрі…
— Хто був?..
— Полковники. Ґанджа, Воронченко, Донець, пан Мрозовицький прибув з Кривоносового лігва. Засмучений, пив; Кривоніс йому любаску чи наречену, кажуть, княжну Четвертинську відбив. Кажуть, в хлоп’ячому одягу за чортовим шкотом ходила, зáстала його перед кулею. Кажуть, Перебийніс напівчарований, має талісмана, від грудей, від чола відбивається куля, меч не січе… З паном Мрозовицьким мав диспут…
— Знаю, вже мені реферували, — нахмурився Богдан, — мені Кривоносом не зогиджуй дня. Шкода много говорити. Я його, лярона, ланцями прикую…
— Що вже Данило Нечай та його брат виїхали в поле по-цісарськи — від золота гнеться шатро. І Мрозовицький носить оружжя без ґанджі. Іспанська криця, кажуть, краща від дамаскенської… На клинку візерунок — Божа мати з дитятком. Краща ж посвячена сталь, ніж бусурменська, батьку?..
— Краща.
І перегодя, Тиміш:
— Привів мені пан Мрозовицький (я з ним побратимство підписав) три коні; взяв під Брацлавом; трирядна збруя, решма[473], яхонтами саджена, науси[474] — аспісами, а що перший — гнідан, другий — білан, а третій — огир, червоний, мов полумінь… Чандари[475] позлотисті… вийду з цими кіньми в поле…
— Довго ж Діоніса славили?..
— До світання, ще й досі славлять. Та я пішов і інші, надокучивши. Не той час на гульню.
Нагадав собі:
— Казали, захмелівши: ця іграшка, що буде, то не Корсунська й не Жовтоводська…
— Це знаю, — нахмурився Богдан і дивився на голубків, що воркотіли, — під Чолганським Каменем он вже тридцять п’ять тисяч кавалерії…
— Чудо буде, як вийдемо здорові, так говорили. А було, казали, не гаятись тоді старшому, коли час був, після корсунської вікторії прати панство, поки не очухалось. Все тому, казали (п’яні звичайно), що старший не знав, куди йому йти… Та й досі, м’ать, не знає…
Богданові брови зійшлись над орлиним носом, й очі стали ще дзвінкіші.
— Хто казав?
— Ґанджа… Воронченко… Донець… чернігівський Небаба…
Ґанджа найбільше…
— Ґанджа… Добрий воїн, а верзе, а варнякає, довгий має язик, короткий розум… А інші?
— Інші мовчали. Тиша (звягельський полковник) тільки сказав: наш старший помолився св. Юрієві, щоб поміг йому на коня вискочити, а св. Юрій таке йому дав, що коня аж перескочив… Сміялись трохи.
Тиміш не смів сідати при батькові. Ломило в голові, хоч вилив три відра. Чуб ще не висох, блищав, падаючи клаптями на кантясте вперте чоло.
Оце вперве від чигринського весілля приступав до батька. Тоді сторонив і пані Гелени, уникав і поглянути. Шепотіли: може, колись і іншим поглядом позирав на мачуху… Гуляли весілля, а він пив, до Нечаїв виїхав у Кальниччину, з мурзою набігав на замочки; ще з весни така приязнь у них, коли сидів у Бахчисараї закладником.
— Той найдалі зайде, хто не знає, куди йде, — сказав Богдан, — теє собі запам’ятай. Що наклюнеться, дасть Господь — вилежиться. Азали з них котрий знає, що буде з того пожару? Шкода говорити. Тепер-то вони мудрі, коли я їх навчив. Кому, скажи, серце відкрити? Всі замисли? Я між людьми три неділі ходив, своєї голови непевний. Три неділі — ти теє знаєш — нікому не смів вірити. Хіба не знаєш їхньої шатості? Азали ж важко перекупити одного з другим? Ти теє мусиш знати — свої своїх видавали, власними козацькими руками в’язали найхрусталевіше серце, львине серце — Сулиму видали… Щоб тільки зберегти власну шкуру. Така вже наша нація. Коли б я Корсунь програв, не видали б мене панам, гадаєш? Ого, досі у Варшаві, на ринку, проти св. Яна, в’ялилась би моя голова.