— Чи не запізно, бува, старший, приходимо по той розум?..
То полковник Максим Шумейко, такий меткий. Мовчав, а заодно з ними, з мутильниками.
— Правда, що запізно…
— Було після їхнього урону під Корсунем на волость рушити…
— Коли орда стояла при боці…
— Кисіль уже тоді смердів польським м’ясом, а либонь тепер аж запахнів?..
Еге ж, маєте їх — ось коли зашипіло гаддя. Від Паволочі таїлись. На Гончарисі на раді шапками підкидали, а тепер тільки перед гарматами, здогадались. Кривоніс, чортів генерал…
Вельбучно порозсідались, нагайкою б’є об чобіт Небаба, закопилив губу Зарудний, викотив зелені риб’ячі зікри, підле хамське лице наставив, затряс сережкою, аж встав, шаблею забряжчав, мов не зумисне.
— За Дунай загнали б ляхів…
— Тепер-то куниця трісне…
— Куди там — он земля від лядських комонів дудонить…
— У самого Осінського гвардії скільки тисяч! Такого їздного війська ми не зберемо, вашмості, й за рік…
А чого ж вони мовчать? Виговський, Богун, Нечаї, Креховецький, Зеленський… Відречешся, як апостол, Богуне?.. В саму страдну ніч? У страшну ніч суду? Що хреста цілували, на реверсі клали підпис… Підла гадюча порода. Бестія, бестія, бестія. Ще до третіх півнів продасть, а тільки почує твою силу, битиметься в груди.
— Добре дбає полковник Перебийніс…
— Каже — на Случі станемо, далі не йти…
— Поки що, каже…
— Кривоносові не присягав ніхто, а гандрів не б’є…
— Тепер імпетувати — чортові душу віддати.
— Амінь усім буде…
— Ось куди завів нас єси!..
Тож і їдьте в пекло, харцизи. Може, й з вами має їхати Хмельницький, Бельвулові на вила, Люциперові на втіху відцуратись своєї душки? Ваших-бо душок не схоче, смердять. Шкода говорити много. Чого ж ти мовчиш, Богуне? Азали ж і ти не знаєш їхньої роксоланської шатості, їхньої крихкості не знаєш? Азали ж виміряють вони своїми куцими розумцями наші дороги, Виговський?..
Богдан зірвався. Вирвались з ямин найдзвінкіші вирла, впірив їх у Зарудного, у Небабу, в Ґанджу — порвались до шабель, схопив булаву п’ятірнею, Богун і обидва Нечаї, Кричевський розгорнули руки між ними — важко дихав, не міг витхатися, а жила на чолі набрякла…
— Сатана мене кусить. Лоба вам розвалити. Не здержу себе…
— Батьку!..
— …Пожди, Тимоше. Пожди, сину. Їхньої собачої, їхньої рабської крові не проллю. Я після вікторії їхнього відвіту схочу. Що я з черню не братався, не кумився з мужиччям, не облаплював вошиву сироматню — того їм шкода? Що рубав ґанджуків, дейнек, левенеців, ляронську кість, не давав їм в шатрах вилігуватись зі шляхтянками, орнати драти на онучі, жидову невинну шарпати? А де б ви були, юди, коли б не я — Богдан-Зіновій? Гайманами[495] у Потоцького, гайдуками у Вишневецького, глумилися б над вами всі європейські нації, з вашого гнилого серця сміялися б самі кролевенята. Треба було мене — я прийшов, щоб тую смердючу, загноєну стайню Речі Посполитої вимести!.. Те, що я загадав, не вам знати, сліповрони. Я не за вас, приватники, я — за націю, tandem же за нації свободу вийшов… Щоб слово Божеське мало свободу і щоб кожний чоловік кожного роду дождався справедливого закону… Маю теє вам ще раз сказати?..
Встав Виговський:
— Імпетувати, ваша гетьманська мосте, — і сів.
Засопів Кіндрат Бурляй:
— Імпетувати, не інакше.
— Богуне, а ти?..
Вінницький полковник погладив срібну скронь.
— Буде тако, як велиш, ти — старший, гетьман мосте. Впреться ж котрий (поглянув по полковниках, озирнувся на Тимоша, на Захара Хмельницького, на Яненка Хмельницького, на Нечая — а вони стояли стіною, з правицями на рукоятях), схоче котрий своєволити — шаблями знесемо, вінницьких моїх знаєте. Все, що ми чули, — правдиве. Три місяці стояли-сьмо — така була потреба. Не всі знають, яка вода плила за той час. У Росі, в Дністрі, в Дунаю, у Віслі. І в Чорному морі не стоїть вода. Кисіля приймали — треба було. Впоминали Кривоноса — треба було. І Богдана-Зіновія нам треба, за іншим підемо в неволю. А тепера буде гірша від бусурменської, так вам скажу, мості полковники. І така моя охота — ізруч волю взяти або голову коло голови покласти. За віру, за націю, за свободу, за старшого. Амінь.