— А може, й вони цькують Хмеля, — посміхнувся гірко Корсак, — не сила-бо одній людині роздмухати таку пожежу… Або ж, або ж…
— Що, ротмістре?..
— Або ж повірю і я, що ця людина надлюдської сили…
— Диявол він і його знесемо.
— Амінь.
Але брат Домінік, давно перейшовши грані любові й ненависті, таки бачив, що Корсак знітився. Може, не міг він подолати душевної туги; мовчав, але видно було, що терпить. Домінік осяювався холодною радістю, надіючись на відплату, і так прагнув влади, що одна мисль про неї відміняла його, а Корсак дедалі темнішав від чорної нудьги. Цієї порани своєї гордості, зазнаної від панни, такої далекої вже нині від нього, не міг забути. А може, ще іноді вкрадався до нього ще важчий сумнів, ніж той, з яким дивився на цей барвистий похід бундючної шляхти, — чого варте це все?..
Проте був лиш воїном і в шквар, чи в студінь, в певності тріумфу чи в безнадійності, як недавно під Костянтиновом, сповняв свій обов’язок.
Їзда наперла, роз’єднала друзів. Ці вельбучні гевали на коштовних аргамаках, в свіченні діамантів і золота, навіть не хотіли глянути на такого підло вирядженого, як Корсак, дарма що не встигли ще й понюхати пороху.
— Того цілого заходу не потрібно, канчуками їх розженемо, гільтяїв…
— Ви не знаєте, мості пани, який то вже між хамами страх, яка то тривога…
— Тільки з поля збити, а решту довершить челядь.
— У колодках приведемо Хмеля!..
Проїздили, видзвонюючи срібними наусами й морхами[501], вимахуючи шестоперами й буздиґанами («Со panek, to hetmanek», — посміхнувся Корсак), п’яно пашіли, реготались — юрба безжурних гевалів, у раюванні, у похміллі, як у Кракові чи в Уяздові, аж Корсакові підступило до горла: собача ваша кість, мочиморди, фазаножери, периноспали, Епікурова чередо!.. Побачу я вас у полі, півнячі гребені, як потрусите штанями!..
П’яно перлись у темінь, у мжичку, високо присвічували їхнім ридванам доїжджаючі й псарі смолоскипами: живиця стікала в болото, вітер жадібно схоплював полум’я, в півтемені гризлись, іржали коні, тремтячи від студені, валила пара від них, а валками — непроглядними, забрьоханими, п’яними валками — в палахкотінні лучин гримів обоз.
Корсак відбився на узбіччя зо своїми двома панцерними. Стояв кінно в перемоклій опанчі, й повз нього котились, виринаючи з мряки, ридвани, де верещали дівки, сопіли вельбучні вельможі, що через тучність не могли сісти на коня, йшла піхота, чалапаючи по болоті, їхали карети, фургони.
У тумані, що стояв густий і сірющий, тремтіли вогні. Видавалось, що там, на видноколі, розкинулось велетенське місто й вивалило свої ґелюхи — сокотливі гамірні вулиці й майдани.
Плохий піхотинець топтався при дорозі, прив’язуючи мушкета до вилок. Був русявий, кріпкий, мабуть, з ланових полків. По лобі, по щоках йому стікала вода. І кляв у песячу кість цю негоду й цей похід, мабуть, сам із курпівських кметів, а тепер відбився від хоругви.
— Добре ж то панам у ридванах, на аргамаках, а ти, Мацьку, міси болото…
— Що ж то за Мацько такий? — нагнувся до нього Корсак, задзвенів наручнями.
Піхотинець підняв тихі очі.
— Мацько то є, прошу пана, з ланової піхоти князя Любомирського.
— Будеш мати завтра коня, — потішив його Корсак, — може, й три приторочиш, Мацьку…
— Може, й мене приторочать?..
— Так собі не віриш?..
— Собі — не собі, а мості Хмельницькому вірю, в нього довші руки, бо двічі вже, не лиш панів, а й гетьманів ликом приторочив… А нас, Мацьків, то, може, ще й потішить…
— Чому ж то так?..
— Бо нові вироб’яки[502] подарує! За княжатами давно ходимо босі…
Зареготався і щез у мряці, здоганяв своїх, може, присівся до котрогось возу. А Корсак торкнув коня.
Перші хоругви гусарії наближались до пилявецьких переправ.
40
Янтарним струмом важенний херес, світюча калиновість аліканту, золота ріка токаю, й меди, й меди розлились, валять з ніг. У пурпурному саєтовому[503] шатрі пана коронного комісара, реґіментаря, й. м. княжати Заславського раювання досягає вінця, переливається через вінця грановиті:
— То не херес з іспанської королівської винниці, то дзвінкий фалерн[504], пане брате мій, як у Римі…
У князя Остророга заплітається вже язик, не слухає свого пана, витворного новітнього Петронія сарматського, переплутує Горація з Вергілієм і ніяк не відчеканить, як бувало, золотого ямбу.