— Щасливий будеш, сину мій, доти, доки матимеш багато друзів. Чому не йдеш до гурту жаків[82], Богданку?
— Не маю друзів, патре.
— Але чому?
— Називають мене вовком, Lupus — кажуть. А втім, що мені до них?.. Книжки — найкращі друзі, патре…
І показав йому книгу «Олександрія», лицарську оповідь про чудесний похід македонського кесаря.
Lupus-Богданко, справді, не мав приятелів, крім книг. Не любили його, й він нікого не любив. Ставав у час рекреацій у вікні колегії й дивився в далечінь, де Сян, де сині зариси Карпат. Відповідав коротко, тільки запитуваний, хотів бути першим, пильно сидів за книгами, аж поки вартовий брат не наганяв із читальні. Йшов у першій локаті[83] через усю колегію. Закінчив її, вже сіявся вус, а коли відходив — ні з ким не попрощався, тільки з отцем Мокрським.
— Куди Ж тепер, Богданку?
— До Жовкви, а тоді на Низ. Батько обіцяв дати еквіпунок[84] на лицарську службу.
— Надить тебе Марс, не Кліо і не Мінерва? А може, слідами Парацельса, приятеля людства, пішов би ти, Богданку? Я тобі дам листи до Падуї або до Сорбонни на науку медицини.
— Ні, отче. Батько мій і дід були в службі Марса. Зрештою, — посміхнувся Богданко, — чи не найкраща доля на цьому світі — доля воїна? А війна з невірними — чи не краща служба людству?..
І поцілувавши руку патрові, пішов не оглядаючись, пішов своєю сутулою вовчою ходою, а патер дивився йому вслід, як зникав за липами, і замислився: який шлях зготовано цьому юнакові?
— Один я, — сказав братові Домінікові отець Мокрський, — один я на цілу Річ Посполиту знаю ціну цьому мужеві. Бо я йому змалку приглядався, вивчав. Хто скаже нам, які призначення таїло небо для нього?
Ангелюс, Ангелюс.
Ченці йдуть, похиливши голову. Ченці у брунатних і білих габітах[85]. Темніє сад Бернардинів. Хмари пливуть над дзвіницею, важучі, олив’яні, на краях змалиновілі.
— Кров… Кров… Campus Martius… Патре, навчи мене, що чинити. Патре, ubi beatitudo consistat[86]?
— Beatitudo in actu voluntatis consistat[87], — сказав отець Генцель, — життя наше й ціль наша, і дух наш — боротьба. Сталити серце в боротьбі і перемоги ad maiorem Dei gloriam[88] — ось благословення, якого собі просимо, брати Ісусового товариства, воїни когорти…
Посміх патра Мокрського був загадковий. Ні, він не все договорював братові Домінікові. І брат Домінік, в світі Юрій, князь Збаразький, задумався на мить, чи має говорити йому все щиро, не ховаючись?..
Бузки співали, п’ялись на мури монастиря. Із садів розносили бузки співну пахіть у сіряву глітних львівських заулків. Верхи домів, церков, каплиць пили кров: корогва гусарії з’їздила від Арсеналу. Це було вибране лицарство руського воєводства. Шлейфи й бинди прикрашали кіраси й наплічники. Старовинні мідяні й золоті ринграфи[89] спалахували на грудях. Пардові шкури звисали з-під сап’янних сідел, збруя, цвяхована сріблом і злотом, горіла на баских аргамаках, що роздимали ніздрі, присідали, вигравали гривами, застоявшись у стайнях. А вершники, взявшись руками у боки, гордовито й порвисто споглядали на юрбу, що бігла за музикою, й крила за плечима, тільки що розгорнені до льоту, рвали вершників в похід, у степи, на порубіжжя, на бойове хрещення, на погуляння з Хмелем.
А попереду, з китягом бузку на кірасі, їхав, посміхався до панянок, обертався на рипучому сідлі, подзвонював кривою карабелею дамаскенської сталі ротмістр Януш Корсак, валечний[90] рубіжний орел.
— На Хмеля, знатне лицарство!
— Під ноги візьми їх, ребелізантів, пеських синів, Корсаку!..
— Зірви гидру, лицарю!..
— На Полонії славу, на пострах бестії!..
— Віват, гусарія руська. Віват, непереможна!..
Молодий чернець стояв, зблід ще більше. Тремтів усім тілом.
— Нехай діється воля Божа, патре, це є відповідь на мої тортури, на мартиріум[91] мойого духу… Я йду до коронної армії, в Україну йду, отче…
І він побіг, тріснув хвірткою з саду, з монастиря на вулицю.
— Але ж і неспокійна у нього душа, ох і неспокійна ж… — прошепотів отець Мокрський і повагом пішов на вечірню.
6
— Larron, fils du putain! Faquin!..[92]
— Ти, з швайцарцями бувши, навчився лаятись по-пранцюватому[93], Йорґе фон Гартгайм?..
Гартгайм, ритмайстер[94] наємних Шомбергового корпусу, гойдав на колінах Файстле, гірку маркітантку, що роздавала пиво й любов усьому затягові, а це були ще кумпани з охматовської виправи, на жолдах[95] коронного гетьмана.
89
Ринграф (пор. пол. ryngraf) — металева пластина із зображенням герба чи святого, яку лицарі носили на грудях.
92
Лайки французької солдатески XVI—XVII ст. (Автор.). Larron (фр.) — злодій, шахрай, розбійник. Fils du putain (фр.) — син повії. Faquin (фр.) — бовдур, олух.