— Не дається Ґанджа, батьку…
Не дається козак. Добрий же козак, славний же Іван мій Ґанджа. Бачите: сережки співають йому в вусі, а кров уже тече по скроні з-під шапки… Ще чаплине перо мигтить… Розсік домахою гусарина… Спішені підскочили до нього. Виривайся з конем, Ґанджо… Відбий ще домахою собачу кість…
— Сам Корсак наїжджає на нього… Добрий порубіжник… Добрий сікач…
За тобою, Ґанджо, архістратига бачу з голубиними крилами. Застає тебе мечем, полковнику Ґанджо. Не хочеш відступати, сам-один, як колись сотник Хмельницький під Цецорою, відбиваєшся від ворога. Вже кінь не вискочить з трупу. Мов змії, літають панські жовті рукави. Дуба знявся дебелий кінь… Розірвав Корсак бармицю й дротяний юшман…
— Ззаду напирає на Ґанджу другий… і третій…
— Аркан уже над Ґанджею свиснув…
Схилив голову Ґанджа. Домаха випала з кволої руки. Архістратиг підхопив його, як схилився у сідлі. Згорнув йому руки в наруччях і зарукав’ях залізних. Відходить від нас ще один знатний ремісник залізного діла. Обняв його добрий архістратиг, підніс із сідла й з собою узяв, д’горі, д’горі з ним летить… Химерний ти був політик, полковнику Ґанджо, не раз матлярив і слухав, що тобі кволі серцем шепочуть до вуха, але знатний ти був воїн і лицар над лицарями, такого не скоро Українонька забуде. Вічную ж пам’ять дай, Господи, його душі. Зволь йому, земному полковникові, ратником ополчення твого небесного стати, славити ім’я Твоє, Боже вірних, там, у піднебессях, між братерством голубиним…
Відступив Бурляй, шкодує братії. Гвардія Осінського напирає на вали. Тріщать уже палісади, штурмом ідуть, спішившись, пани.
Ломиться козацька сила. Так засмутила усіх загибель славного Ґанджі. Не теряйте серця, голуб’ята…
— Куди ви, батьку?..
— Ваша мосте гетьмане, пане наш, старший, бережіться…
Дим застилає очі. Ледве що видно. Тучами, сараною лізуть ляхи. Реґімент за реґіментом, хоругва за хоругвою. Грають сурмоньки, тулумбаси б’ють… Радіє ляшва. Як там віватують. Филоне Джулаю, брате мій, друже-соколе, відсади старого Бурляя. Протримайся, поки сила. Тих ґанджуків, собачих дітей, потисни, ще трохи, брате Джулаю… Ведмедівці, дядьковці, левушівці, іванівці — голуб’ята мої сизі, запорожці, добре дбайте, діти! Попід цю гірку підійдіть, хлоп’ята, привітайте їх оливом. Одні окопуються, другі нехай б’ють… Батуринці й шкуратівці знялись із шанців… Несила… знаю… Відступайте, хлоп’ята… На підмогу полковникові Джулаєві. Щоб не зламали нам правого крила… Пильнуйте, щоб не зайшли з-за гірки… Мості куме Кричевський, які вісті?.. Нічого, це не для мене лита куля… Мого часу вони не вгадають, псубрати…
— Важка фатиґа[528], пане старший… Збивають нас з поля… Ледве стоїмо… Три рази здобували шанці… Пан Морозенко добре секурує… Пан Нечай не гнеться… Пан Чорнота не дає обозу… Але голова коло голови лягає наша… Сила панська окрутна, батьку… Добірна їзда…
— Лівобережці відсаджують з берега, батьку… Але й там несила…
— Гловацький знявся з охотними… ретирада, батьку… Не десперуйте[529], отамання. Фортуна воєнна змінна. Марс і той химерніший. Моя голова за всі ваші голови, діти мої… Хто там насідає на Морозенка?
— Зацвіліховський, ваша мосте… Легкі панцерні й драгунія…
Зацвіліховський… Вишневецький… Тишкевич… Нашого племені, українська кров, а гадючою сукровицею стала. Так-то тішитимуться з нашого нещастя. Так-то помагатимуть, прокляті, нас в’язати, колесувати, кліщами нам серце виривати. Своє затруїли, а наше, що вірою скипіло, що кривавиться за матку-вітчизну, хочуть видерти. Не вирвете, юдаші, псубрати. Головою коло голови, осьде, в цьому трясовинні, над цією річкою ляжемо, нашої ганьби не діждете. Вістовця до Морозенка — нехай з останньої сили дає відсіч. Переяславців надішлю йому… Зацвіліховського живим брати, песького сина… І Забузький — гадюр — між ними… Що ж, пане брате, помогла тобі твоя зрада?.. Може, вже про гетьманську булаву мрієш? Може, вже обіцяли тобі тую заплату за те, що братів продав?..
— Важкий день дався нам, батьку, кривавий день… день у вітрах і в туманах. Хмарний день, день Пилявців.
Сокруши ж главу змієву, святий Юрію…
І Виговський, і Зорка, й Кричевський, і Креховецький — нахмурені. Де ж так Тиміш бариться? Може, взяв його Піріс-ага на шнур? В цей важкий день кожна хвилина — нова вість, нова згризота. Хіба ж дивуватись пані Олені, чому на чолі лягають смужки, все нові, все глибші, а на скронях щоразу сивіший волос?..