Набати гули.
І раптом стало тихо.
У молодому березнячку, де притулилась братія з розірваної канцелярії (одна частина була біля гетьмана, на сусідньому пагорку), а між ними й Рославець, посипалось дрібне листя. Щойно смальнула сюди лядська бомба. І всі, кого лиш бачив Рославець довкруги себе, заніміли. Але либонь не від тієї бомби. Знімовніло знічев’я усе поле. Низько-низько постелились дими й тумани. Стало видніше. Поле посвітліло, хмари швидко-швидко розсувались, кублились, роздавались. Завмер десь у польських горлах тріумфальний рик.
Наусами не дзвеніли коні. Так і потах у закопах і палісадах дзвякіт криці, що зайшла на крицю. Круто осадив коня вістовець з правого крила, з-під Бурляєвого пірнача, молодий, стріп’ями колету лиш прикритий, у бою вщерть посічений Михайло Стеткевич. Застиг чорнокрилець, ширяючи над бойовищем.
Рославець глянув праворуч. Із заплющеними очима, зовсім недалеко від нього, в оточенні панцерних кінно стояв пан Богдан-Зіновій. Як не спостеріг його чвалу. Либонь, що лиш з’їхав із пагорка.
У цій чорній опанчі бачив його вчора; той самий вишневий жупан, і так важко сидів вершник у сідлі, зовсім простий вершник, не блиснув би за поясом гетьманський шестопер. Страшно загострилось та і схудло його обличчя, аж зсіріло, кам’яне, запале. З очима, накритими важкими повіками, видавався мертвим, аж лячним. Ворушив устами, може, й молився. Може, й важив, зсунувши над орлім гострим носом густі брови. Міг видаватись не лиш Рославцеві людиною в одчаю, в останній ницості, в сумніві, що розпанахував груди, шматував серце, труїв мозок. Може, хотів би припасти цим землистим лицем з закритими мертвими очима до землі й не хотіти нічого — тільки смерті, тільки забуття. Рославцеві здалося, що над ним, разом із крицевими хмарами, що зударялись беззгучно там, у піднебессі, минаються тисячі літ. А це була одна найкоротша мить. Хмельницький відкрив очі. Засвітився. Озирнув усіх — тих, що були біля нього й оподалік, далі, ще дальше — скрізь — у вільшанику, на пагорках, в диму, у шанцях, на возах, у таборі… кінних, піших… Посміхнувся. І зійшов з коня. Узяв до руки шаблю.
Тоді не знав і Рославець, коли й він опинився в лаві, й звідусіль ішли, бігли лави, і купи, і люди, й обпалені обличчя коло нього, й чорні гриви гуцулів, і м’ята отава під постолом, і брязк бердиша, і пошук гетьманської корогви, і гудючість тулумбасів і литавр, і худі в’язи якогось хлоп’яти, що бігло, рвалось наперед, й вереск Римші, який взявся звідкись побіч і біг з ним, і храп здибленого коня, і швидкий віддих мовчазних людей за цим, і напереді крик, і далі — по всьому полі, що осяялось, розриваючи опар, рокіт і гул морської сивої хвилі…
Старий корсунець зосереджено обривав патрони з берендійки, що висіла через плече, набивав довге дуло мушкета. Гуцул широкої кості, з чорним чубом, що прилип до спітнілого чола, знімав свистючий топір… Донець з кучмою волосся під шапкою з позументом, із скуйовдженою бородою, біг з ґанджаром у зубах, сказав би хто — реготався, так вишкірився… гехкав тучний запорожець, шаблею тнучи з плеча… мигтів шолом німецького рейтара — вузьке щуряче обличчя, обросле сірою щетиною… рапіра висовгувалась, мов жало…
Ґанджари, бердиші, коси, контарі, протазани, сулиці, ратища в мигтінні, у свистінні безжальної криці… кинувся котрийсь до коня, повис на узді, роздер узду й кінь захропів, зайшовся піною… за ногу в стремені шарпнула чиясь рука, вершник завив і гримотом залізного одіння падав-падав на землю… вирла зайшли кров’ю… Страшно крикнув юнак у злотоглаві — й з рота йому зринув струм крови… нога наступила на м’яке… побігли далі… вперед, лиш вперед… де батько, де старший? Вже на греблі старший… дзвякнув розірваний плат броні… змеркло зерцало… метнулись угору руки — хтось з вогняним зівом рани покотився з окопу… золото-золото… рубай панську кість… нанашку… Кирдею, Силуяне. Мокію… бий панське ребесо!..
І поряд — без шапки, в чорній броні — одноокий Кричевський. Здалека майнув Стеткевич… малиновий шлик Морозенка… ще тільки голендери бороняться, батьку… втікають пани… матері їх ковінька… бий, бий, бий!.. За греблею вже січуться… в обозі, мокрий же лоб, Максиме…
Там, за греблею, на тому березі — вплав перейшли, на греблю не могли вже вдертись — Морозенкові корсунці, Нечаєві кальничани, Богунові вінничани, купи Гловацького, Височана, Яськевича, компанії Франкгайма…
Порвані крила гусарії, погублені ратища, ще свист шабель, ще мигтіння срібних бармиць і наручів… Коні грудьми зударились в груди — козацькі тарпани з панськими аргамаками й фарами, з решмами[533] на чолах, садженими сардонами[534] й аспісами, змокрілі від піни кінські клуби, накриті леопардовими шкурами; відкинувши зламані мечі, вершники схопились голіруч за горла, завив гусарин, упавши у твань, під копита, Морозенкова шабля полощеться у віхолі, а рубає навпіл, пан не встигає й зойкнути — секурує Данило Нечай, а з ліска на оболоння, де збіглись, дико іржучи, коні без вершників, туди вниз, до трясовиння, довгим мерехтливим ланцюгом мчать нові навздогін — Перебийносові молойці…