— То, паночку, не козацька війна…
Мацько добув з кишені сухаря, відломив, дав шматок Корсакові. Але ротмістр не міг їсти. Його щелепу зводив гудючий біль.
— То, паночку, наша війна — хлопська. Це мені, як ясний Перун, блиснуло. Й не мені одному, паночку. Коли стояли ми на пилявських греблях, тоді нам у лобі засвітало. Коли тріщала панська білокість, а мужицька твердіша ж. Трісне так і ця Корона, що хлопам передсінком пекла, все одно — католик ти чи схизматик…
— Помовчи ти…
Мацько подивився на Корсака, прижмурив очиці.
— Авжеж — не любо слухати. Правду не всі люблять.
— Знаєш хіба, хлопе, де правда?..
Біль застав Корсакові світ. Був би, коли б міг, порвався на того каправого.
— Знаю, на рани Божі, знаю…
І каправий Мацько прислонив долонею хитрющі очі. Гало сонця вже викотилось над пилявською стороною. Там бурхали обози, гуди; вставав день. Мацько вхопився ручищами за верб’яне вервення, виступив на рівне. Ще озирнувся:
— Будь же мені здоровий, ваша мосте… скажи панам у Короні, — він зареготався, — що нас таких більше буде… До Хмельницького ідемо!..
І, не поспішаючи, подався геть.
Корсак нахилився над водою, хотів змити обличчя, хотів пити. Але сахнувся. Вода була кармазинова від крові.
45
Пишно виїздив Морозенко цього золотого полудня, таж, немов радіючи, вперве за ці два тижні септембрій осяявся так лагідно. Ткалось срібляно бабине літо, дзвеніла чиста голубінь і синню світилась палахка парча Морозенкового жупана. Набати гуділи. Литаври, тулумбаси дудніли. Корсунці лавами ішли, похиливши мушкети. «Добре дбали, хлоп’ята!» — «Наші голови за твоєю, батьку!» І Бадма, калмуцький осавул з усміхненим розрізом скісних очей, високо сидів на бахматі, вів степову тисячу. Вона, як і донці, прийшли з далекого далеку, пилюга солончаків ще золотіла на сагайдаках, за ковилом тужили кобилиці, ведучи лошат. «Височанів полк славно ж ізруч брав ляхів учора…» З греблі, де ще лежав труп, густо йшли верховинці, заквітчавши крисані[536]. І роздавалось від замочка до устя Силяви й від греблі на Пиляві до Ікви, по всьому степовому широкополлі, мов море, виплескувалось браташшя Хмелевої віри. Сновигало між возами й ридванами, гомоніло — раювало в пурпурних шатрах, половіло сіряками й серм’ягами потойбіч ріки, доставало панських возів із вином й за греблею жаждива чернь вже відбивала бочки й глейко шумувала пряна винна ріка й троїсто гриміла музика, хоч ще скрізь стояв погар і чорніла запечена кров на землі…
— Дуван дуванять, — сказав Морозенко, — більше як шість тисяч возів покинуло панство, за чару горілиці дають срібний посуд… чернь дере соболі… булаву Домініка Заславського, що її, туркусами саджену, згубив у побігу, взяв собі Бурляй, а було за що… Панцер святого Юрія, кажуть, полковник Воронченко здобув собі од Остророга… увесь зі срібла литий, знаєш?.. Ми їм весілля справили витворне…
— Що ж далі буде, мості полковнику?..
— Голити бороду здохлому левові!..
— На Броди!
— На Збараж, на Вишневець!..
— На Львів, панове молойці!..
Морозенко показав Рославцеві тих веселих братимів, що кпилися з Конецпольського — здохлого лева. Бражили й гомоніли на возах, пригравали собі на лютнях, вилігувались на атласах, політикували.
— Лядських душок скільки пішло!
— До Вісли!..
— У Гданську здоженемо… Чайками на море вийдемо!..
Випре чернь Хмельницького на Львів і Варшаву. Шарпне віхтелиця й понесе на широкому крилі, вже всі шляхи дудонять кінним людом. Таки опреться об Віслу ця роксоланська армія. Великий цей тріумф, ще страшніша гроза, що розколола польське небо. Кінець Польщі, пане брате… що вилежалось, забруньчіло… ось на цьому полі, пане брате… І гречин, і римлянин, і юдей прийшли, а всі гнівні… і юдей — чув ти про такого жидовина Бераху з Перебийносового полку? Заслав здобув, а під Пилявцями, сам-один, тридцять рейтарів Монтгомері взяв у полон, без числа посікши інших… Чув про гречина Тарфелла, що штурмом ізруч, сам четверть узяв лядську палісаду?.. Ні, годі вже панської посесії. Не будуть нас сідлати ляхи… З цими воїнами й падишаха будемо воювати…
— А безголова бестія, собіпанська тая чернь?..
Бурхає. Вирить. Гримить. Стрясла з себе нужду й неволю, раює. Від того вчорашнього панського побігу почула палахку кров у жилах. Силу свою чує. Рокіт звідусіль. І з Карпат, і з Татр, і з Білорусі, і з-над Дону. Розжарила зіниці: і земля й небо її, бо й Господь вже її — блаженні-бо вбогі, їх є Царство Небесне. Хто був нічим учора, сьогодні…