Творчість Юрія Косача помітно еволюціонувала від декларативної риторики й молодечого юнацького пафосу, казково-епічного універсального протистояння добра і зла, жадоби змагання і випробування сил, сліпого бунтарства й героїзму до краще вивіреної, поміркованої і, так би мовити, прагматично-тенденційної тональності. Його ідеали боротьби за справедливість, непокору владним структурам і будь-яким обмеженням індивідуальної чи національної свободи виростають у більш «досвідчений» і складніший симбіоз особистого досвіду й модерністських поетик, що реалізовувався у його поетичних збірках, прозі, драматургії, літературно-критичних статтях. Уже сам факт, що Ю. Косач успішно працював у таких різноманітних ділянках, дуже промовистий. Він став своєрідним уособленням Франкових слів: «У сфері духа є лиш різнорідність».
У наскрізь політизованому культурному житті 1930-х років позиція Ю. Косача була воістину унікальною: він намагався уникати будь-яких ідеологічних пасток (хоч і не завжди це вдавалося), будучи цілком слушно впевненим, що вони обмежуватимуть його як митця, вимагатимуть служіння самому собі. Письменник бачив запоруку власної свободи у своєрідній аполітичності, наскільки таке взагалі міг собі дозволити український митець у XX столітті. Це стало найбільшою парадоксальною проблемою вже в подальшому житті Ю. Косача на еміґрації, зробивши митця певною мірою десоціалізованим «елементом» і систематично призводячи до прикрих непорозумінь з українською діаспорою.
Проте фактом є і те, що письменник завжди залишався ідейно незалежним. Він не плекав ненависті навіть до ворогів, що запроторили його у в'язницю, чітко відрізняючи політичний режим від народу та його культури, ідеологічні нашарування — від неперехідних мистецьких цінностей. Юрій Косач органічно реалізовував гасло Ю. Липи «виховуймо і творімо державність», бо воно було життєвим принципом самого митця. У своїх творах митець залишився вірним культу героїзму та шляхетності, великодержавності й нещадимості; окциденталізм він розглядав як засіб, радикальну сепарацію від російської культури; проголошувалася боротьба з масовізмом у культурі. Письменник завжди стояв на позиції державотворця, все життя натхненно працюючи задля великої ідеї відновлення української державності.
На відміну від перших спроб Ю. Косача в жанрі історичної прози на тему емігрантського життя, критика вже не закидала йому схематичність, описовість і брак життєвості. Навпаки, дехто навіть проголосив Косача «радикальним новатором», що протистоїть знекровленому естетизму ранньомодерністських письменників і змальовує «живих» українців у реальному світі. Я. Гординський зарахував Ю. Косача до нечисленної когорти письменників, які зуміли «створити вже типи українських людей — живих, справжніх, яскравих, не лише літературних, що вперше створили динамічну противагу до революційних більшовицьких типів, змальованих східноукраїнськими письменниками»[537].
Косачеві твори не вписувалися в тенденційну модель літератури донцовського «Вістника», яка на перше місце в справжній художній літературі ставила виховання національного патріотизму в читача. Неспроможний (або свідомо не бажаючи) схопити ідейну основу історичних творів Ю. Косача, Д. Донцов характеризує її як «розпливчасту», а його філософію окреслює як «наплювізм» і профанацію ніцшеанської ідеї «надлюдини». Для донцовського «Вістника» творчість Юрія Косача на сучасну тематику була «легкою лектурою до подушки», а історична проза — лише погіршеним безсюжетним варіантом романів Вальтера Скотта.
Рецензія Д. Донцова була, власне, портретом самого критика і тенденційної позиції його видання, ніж об'єктивним аналізом міжвоєнного доробку Ю. Косача: «Чи сей автор (…) дійсно несе нашій громаді щось позитивне і вартісне під оглядом мистецьким та ідеологічним», — запитував критик на початку свого пасквілю, закінчуючи остаточним присудом своєму колишньому авторові: «Замість ідеї — стрічаємо купу зле зрозумілих і кепсько відчутних чужих його істоті думок, їх карикатуру, перемішану з хаотичним масонсько-большевицько-інтернаціоналістичним світоглядом автора, якому — насамперед — бракує того, без чого нема ніколи дійсного письменника — бракує оригінальної індивідуальності. Я думаю, що якраз тому — стрівся він з такою загальною апробатою нашої хаотично думаючої інтелігенції»[538].