В гурті читальників, що тиснулись до ліхтарні, щоб перечитати газету, завважено й Мрозовицького, його одяг скартабелата-шекелетки, що так не пристав до добротного обличчя, до його гордовитого посміху.
— Оборонці правдивого християнства не покладають рук, — сказав один з читачів, повновидий шляхтич, видно, з інтересом до арканів[160] політики, — там пактують[161] в Мюнстері, обговорюють пункти миру, а тут плюгавці-лютери своє підле діло далі чинять. Не мир заводити, а посікти їх усіх треба.
Інші були такої ж гадки.
— Добре сказав ти, вашмосте, скрізь підняла ребелія голову. Ось і в Англії благочестивий король під кормигою єретиків, і німецькі лютри ворушаться, й у нас схизматицька гідра підняла голову…
— Посікти, вигубити всіх в пень, скурчих биків…
Мрозовицький засміявся з тих орацій під ліхтарнею.
— Молитовно здіймають нації голос про мир, втомлені цією страшною війною, — сказав він, — а вашмостям тільки й в голові, що служба бездумному Марсові. До того ж це зовсім не за віру війна, мості панове…
— А за що ж ця війна, скажи вашмосте, коли ти такий мудрий…
Але ці бундючні й впевнені обличчя співбесідників, що повернулись до світла, не подобались Мрозовицькому. Не хотів встрявати в розмову, що скінчилася б бурдою, і махнув рукою, пішов геть. «Дурні, прости Боже, тяженні йолопи. Така їхня опінія, така їхня голова — пусте барило пивне. Верзуть, що дурний мозок шепоче. Так, як би кардинал Ришельє, католик, не підтримував єретиків у Німеччині, а католики Тюренн і Конде не спілкували зо шведами-лютрами… Ні, це не за віру війна, мості Бариловські і Бочковські… Фарисеї, гіпокрити[162] чортові, вірою прикривають убозтво своє, латають неправду свою, матлярство[163], не знають того, що це війна націй за свою свободу, за визволення бідного простого люду від безправ’я страшного, від наруги кролевенят, так в Англії, як і в Німеччині, як і в нас…»
Його тінь швидко бігла по білих мурах. Пустошили вулиці. Здаля тільки цокіт підків, крик п’яної галайстри в заїздах, з їх розчинених дверей б’є полум’я, чутно пищання дівок. І пахіть, хмільна весняна пахіть.
пісні навчив його друг з падуанського університету, чудний той поет і філософ Гедеон Юрій Рославець…
Феболунний, срібний у місяці Львів, роксоланський город, серед черемх і бузків. Ось з-під церковці святого Юра в дібровах, узявши далі садами, садами, узгір’ями до тихої мутнавої річки, ліворуч від Валів дорога до Краківської брами, жидівська дільниця, ось там вірменські заулки, струнчіє кафедра, оминув її, ось пройшов обхід, гуфець[164] кінників (авксиліарні[165] війська все йдуть на східну заставу, в Україну), ось і Римарська… Світить Олімп со звіздами… Феболунний Львів…
Дві тіні вийшли з темряви.
Дві тіні впали за ним на білий мур Бернардинів. Обернувся, торкнув карабелю.
— Його мость Мрозовицький?..
Придивився обом. Бузки лоскотали мур.
— Магістре Рославче?..
Пізнав цю худорляву личину, цього довгого, мов тика, філософа, а любив його ще з Падуї.
— Це я, вашмосте, а це майстер Римша, камрат львівської нужди моєї. Були-єсьмо у вашому домі, але вас не було, догадуюсь, що в дорозі до отця…
Рославець пішов поруч. Римша крокував оподалік. Завертали під хвіртку колегіати.
— Уроджені під Юпітером, вашмосте, як ви, мають нахил до роблення собі великих і малих ворогів. Ці останні при роботі, мості Мрозовицький…
— Пізнаю учня доктора Кеплера, — посміхнувся Мрозовицький, — що далі?
— Якийсь каналія змовляється проти вас. Трибунальські лапайдухи чатують вже біля вашого дому. Песький син уже зложив реляцію… Треба вам геть звідси…
— Знаю, хто це, — взявся Мрозовицький за хвіртку, — сто талярів даю, коли це не приватні порахунки.
— Quidam, що від нього знаємо про цю справу, діє з чийогось наказу сам — звичайна каналія, циган, мандрівний лярон: всадити ножа в гортанку, підставити ногу, продати друга, звичайна річ — збір…
— Але того, хто його купує, колись матиму в руках, — сказав Мрозовицький, — підождіть, магістре, я зараз…