Розмови військової галайстри розсівали увагу, й книги, взяті паннами до кочі, не читались. У Красному наздогнав обоз грецького ченчика, що йшов кульгаючи. Не згиналось йому ліве коліно: тим зворушена, княжна наказала його взяти до кочі. Назвався ченчик протопопом Ісакієм в дорозі з Жовкви, був молодий і добре уложений, так що панянки аж задивились.
— Соромно, вацьпанно, — крикнув, наїжджаючи на кочу, хорунжий гусарії з моржовими вусами, — попів-схизматиків нині не на кочі возять, а в кочу запрягають, пеських синів.
Гусари реготались, брались за живіт. Панни мовчали, протопіп спаленів і звів брови, тільки пані дала відвіт, вихилившись з кочі:
— Соромно тобі, вашмосте, що виставляєш себе так худо-пахольсько, не шануєш ні стану, ні іншої релігії…
— Для тієї песьої релігії нема в мене пошани, — надувся хорунжий і крикнув ще переразливіше, аж очі йому вийшли наверх, — до Хмеля з гунцвотом попом! До Хмеля! Всі попи, всі хами-зрадники, ребелізанти, шпіони!..
І наїздив на обоз, знав, що за ним гусари, рохкав і шарпав за моржовий вус.
— З кочі попа, песького сина!
— Хай своє Господи помилуй співає!
— На гілляку!
— До Хмеля, на відьомську мшу!
— На Лису Гору скурчибика!..
Протопіп не виявляв переляку, навпаки, посміхався й, ґречно вклонившись, запропонував дамам, що висяде, щоб не завдавати їм клопоту.
— Ані в гадці, отче, — крикнула пані й обернулась до хорунжого, — тільки спробуй, асане, рушити цю духовну особу, то ми вже найдемо на тебе закон, так, хоч ми й грецької релігії, але шляхта, й не вчорашня, мості мій добродію!.. В королівстві такі ж маємо права, як і всі інші. Ти ще нашого посвоячення не знаєш, дорогий асане-лапайпопе!..
— Яке ж таке посвоячення? — наїздив, наїздив хорунжий, а за ним біляві розбещені кінники.
— Ми й до його мості короля підемо по трибунал…
— Го-го — де його мость король!..
— А тоді не ремствуй, мості пане: що ся наклюне, те й вилежиться… За цей твій секвестр[194] матимеш протест, мості хорунжий, як і всі ви, — ще перед пеклом тут матимеш по заслузі!..
Хорунжому сказав товариш, що це барви княжат Четвертинських, а вони далеко посвоячені; хорунжий ще пихкав, але спинив коня. І обоз скоро звернув на бічну, на Золочівську дорогу, як веліла княжна.
— Висітимете, чортівки, — кричав хорунжий вслід, — за посвоячення зі схизмою, з попами, з хамами, з Хмелем загойдаєтесь!..
Протопіп же Ісакій подякував пані й сидів мовчки, в своїй лихій виполовілій рясці, витягнувши неживу ногу, винувато посміхаючись. Він приглядався Олені, панні Стеткевич, що, загорнена в шубу, не була з ними, — чарував, може, її весняний краєвид, пестив вітрець з ланів.
— Бачиш розбещеність, отче, — сказала княжна Петронелля, — кров палахкоче від такої наруги…
— Не звикати, — розвів руками протопіп, — наша мати-церква благочестива давно плаче…
— А сліз нема кому втерти…
— Може, й буде кому, моя пані…
Олена тим більше придивилась ченцеві. Вже у Львові глухо чула вість про Хмельницького, про зазивні листи на оборону благочестія, чи й цей смиренний ченчик співчував ребелії?
— Терпимо окрутні[195] опресії[196], видерто нам вольності й свободи… людей грецького набоженства витискають, віддаляють… мордування, ув’язнення, вигнання, секвестри, кари, суспензи[197], деспекти[198], образи — все мусимо терпіти. Нашого набоженства не дозволяють уживати свобідно, лапають пресвітерів, мордують духовних наших, турбують… навіть того, хто поскаржиться, карають…
— Тепер і до унії взялись…
— Так, милостива пані, — говорив далі протопіп, — й уніати те саме терплять, бо це, бач, теж руська віра, «хлопа й попа», уніати разом з нами секвестровані й карані…
— Бідний же цей наш народ, що його так важко опримують…