— Звідки вашмость це все знає?..
В заїзді за столами гомоніла шляхта, з різних сторін, в дорозі на соймики й наради. Деяких княжна й панна Оленка більше знали з давнішого: волинські, київські й рубіжні — це знайомі. Орли між ними й зайці, а більше базікали й хвальки.
— Пан воєвода чернігівський, і пан гетьман коронний, і пан воєвода руський скликає до походу…
— Вони вже йому бороду вирвуть…
— З Бару вже виступив пан Стефан — каштелянич, Шемберґ з ним і комісари…
— Вже він навколішках попросить пардону…
— І звідки вашець це все знає?..
— Знаю все, — кричав Фірлей, — друг мій, пан Вадовський у Чигрині, найсвіжіші реляції[207] маю… Та й пан Чаплинський — мій приятель…
Шляхтич із срібними скронями, в чорній делії похитав головою.
— Через того Чаплинського, через того різуна, шляхетку, зірвиштанька, через нього ця ціла веремія, наїхав на хутір Хмельницького, на мирну людину, челядь посік, скрині повідбивав, сина замордував…
— Право своє чинив!..
— Добре мені право, — обернувся шляхтич до всіх і вклонився здалека княжні, — якби так вашець, як Хмельницький, сидів на вічистому привілею, збоніфікував[208] собі садибу, а тут тобі, ні сіло ні впало, наїздить така шельма…
— То вашець за Хмельницьким обстаєш?
— Скільки тобі дав за чортове адвокатство?..
Між цими людьми шляхтич не мав, видно, послуху. Він спаленів і пригладив скроні.
— Не перекручуй, вашмость, не адвокат я диявола, а Хмельницького тим більше, але що правда, то правда…
— Неправда, все неправда!..
Пивні друзі Фірлея, мочиморди як стій, з добре закуреними чубами, підступили ближче. З пельок їм пашіло, піт котився по тучних щоках, а очі загорілись — зайшли жовтими вогниками.
— То не так про чортового Хмеля, як про цілу Україну йдеться, — крикнув один, — Хмель — то тільки іскра, Хмель — то тільки привід, але Русь — це пожар. Коли б теє недовірство випалили, то раз спокій був би…
— Добре мовить — від Русі все нещастя…
Шляхтич у чорній делії підвівся. Говорив голосно, так, що всі, де хто сидів, пообертали голови.
— Чудні єсте, панове, фукачі[209], зірвигорла, ненависники, а Речі Посполитої — найгірші вороги. Чого хочете від Русі, від України? Хочете, щоб не було того зацного народу, що коло вас живе і з вами долю ділить? Дурне те говоріння, мості панове. Бо коли хочете, щоб України не було в Україні, то є річ неможлива, так як би вам захотілось, щоб море було коло Самбора, а Бескиди коло Гданська? Чи не правду говорю?..
Але всі мовчали й важко, по-п’яному, сопіли.
— Чого хочете від нього, того чесного народу? Чому мучите його — здирствами, наклепами, карами, різнею, стратами? Чому його народність гнобите: що українське — то хамське, мовляв! А не знаєте того, що ще Польщі не було, ще польські князі в постолах ходили, як Русь світила на всю Європу. Віру має змінити? Добре, але не силою до цього беріться. Війська й гармат Пан Христос наш не вживав для навернення нечестивих, а казання, а слова мудрого і правдивого. Ні, панове, ґвалтом і кров’ю не навернете України, а тільки святу віру католицьку шпетите. І речу вам: що собі посіяли, те жатимете. Вогонь і меч несли ви над Дніпро, маєте вогонь і меч, ще окрутніші. Не хотіли-сьте згоди з Руссю, маєте тепер Русь проти себе. І того мало: через вас, мості панове, через вашу глупоту, пиху й злобу, через те, що ви, хоч себе найвільнішою нацією в світі вважаєте, всім націям несете лиш кайдани, безправ’я й загладу[210]. Україну втратите, такої біди накличете, що ціла корона польська затрясеться й горе, о, горе їй буде…
— Тоді, вашець, — крикнув Фірлей, — ти не лиш Хмельницького адвокатус, але й сам зрадник або безумний…
— Та чи поляк вашець, чи католик?..
— І поляк я, й католик, але Бог мені розуму не відібрав, як вам…
— Бий його, зрадника вітчизни, — заричав один із мочиморд, — пес із Хмельницьким заодно, з Хмельницьким покумався, чорт їм дітей колише!..
— Тихіше… тихіше, вашець…