Той крик, що з ним вийшли оті лави, крик, що зливався довго й недоречно — а-а-а, — знічев’я стих і в мовчанні цяхкала лиш криця, свистіла, вилітаючи вгору й спадаючи, знов — йа-йа. «Скурчибики, скурчибики, скурчибики…» — мимрило за Корсаком, і кінь його знявся на дибки. Присідаючи, замітаючи хвостом поле, перед ним роздимав ніздрі могутній вороний, а просто посміхався йому козацький полковник, як видно було по буздиґані за поясом. Полковник був молодий, хороший, з сережкою в усі, в пишній соболевій шапці з пером, орлевидий, ввесь обвішаний дорогою зброєю.
— Чолом, вашмосте, Мрозовицький єсьм…
Він засалютував шаблею, легко, по-кавалерськи, й відбив шаблю Корсака, що свиснула в льоті. Коні кружляли на місці, вибиваючи кім’я копитами й хропучи. Криця раз у раз стрічалась з крицею, й Корсака дратувало це обличчя, безпересталі усміхнене, це тремтіння сережки. А Мрозовицький лоскотав його передню бляху на панцері, й Корсак чув майстра. Закусив губи до болю ченчик, де фратер — в це червоне його треба, між коміром і рукавом, Олена… Б’ється Тарло, не піддається, так, ще рубонути, чого він шкірить зуби, хам, хам… І знічев’я це обличчя зовсім близько, й рукав метнувся, навіть шов на рукаві, буздиґан за поясом, литий пояс і між очима молот, його схопили на руки панцерні, відтягнули, а ввесь світ блимав через імлу, рожеву імлу…
Чвалували, повертаючись з невдалого імпету, мокрі коні, піна клаптями падала на стоптану землю. Крила за плечима поламано. Сурми так жалібно і далеко заквилили.
Коронний гетьман наказав ретираду[245].
22
Корсака винесли друзі порубаного з січі, а постійний вогонь з самопалів здоганяв відступаючих; ломились дишлі, коні здіймались дибки, ридвани гетьманів гримотіли, козаки насідали на піхоту; Содом і Гоморра, а вже всім позлотистим панським табором ішла вість: король Володислав IV преставився.
Фратер Домінік тримав на колінах, сидячи на возі, голову Януша Корсака, що був без пам’яті. Ранених звалили на вози, ніхто й не турбувався ними, хіба друзі й панцерні побратими; військо уходило, непереливки, на лоб, на шию відступали гетьмани Калиновський і Потоцький, втім, ще не говорили про прогру: ретірада — це ще не програ, тільки маневр.
— Татари, татари!..
— Мати Божа польської Корони, — шепотіли смажні уста; комарі над вухом, а скрізь мухи, великі, зелені мухи… Над Россю скелі, тиха Рось між вербами, а з круч, з урвищ так і видно було, як здалеку з’їздили кінні козаки, татарва з юками[246] згори стримували коні, а коні рвались до води, жадібно хлептали прозору тиху воду. І піхота, вимахуючи мушкетами, горлачами, купами-купами збігала до ріки, а в Рось гляділись осокори й верби, й від заходу малиновіла хвиля.
— Переймай пана, переймай срібляника!..
Заслоняли долонями очі, вдивлялись проти сонця.
— Та чкурнув, та так чкурнув!..
— На обози, братіє, на обози, на оксамити, на ридвани, на гетьманські куфри!..
— Випили крові нашої!..
— Зірви плюдри, Зайончковські, Тхужовські!.. Ач, як тікають…
— Алла, алла!..
Домінік затискав уста. Віз підскакував на вибоїнах, а з ним трусились тілища ранених, лежали мотлохом, борсались у маячінні, а недавно ще це була битна гусарія, цвіт коронного рушення. Стали кволі, обважнілі, із скипілою кров’ю на вусах, кров запеклась і на панцерних бляхах, що давили груди, ніхто й не подбав їх розіп’яти, кров і на вилогах жовтих чобіт. Скимлив молодший Тарло з чотирьох, що пішли, зовсім ще безвусий, із страшною раною в грудях, а над нею кружляли мухи, зелені мухи. Поручник Грушецький, з перерубаною рукою й ключицею, дивився склистими очима в небо, холодне й високе, й краплі поту котились по блідому чолі. Другий ротмістр хоругви, Цецішевський, брат львівського прелата, просив води: зяяла у нього в панцері, під самим ринґрафом з Божою Матір’ю, чорна рана від ратища. Хлоп мусив бути ведмежої сили, коли збив Цецішевського з коня, бо ж сам Цецішевський — велет, доставав стелі чубом.
Брат Домінік зав’язав Корсакові рану, відірвавши рукав від сорочки, шовк сочив кров, все проступала, й брат ніяк не міг спинити її, густої, текучої, як живої. А Корсак у безпам’ятстві борсався, виривався з рук. То грозив Мрозовицькому: «Я вже тебе, скурчибика…», — то повторював: «Буде воля Божа, най ся діє воля Його…» й «Оленко, Оленко — конвалійко, душко, душко-конвалійко…» — «Тихо, — говорив фратер, — не говоріть, вашмосте, не трудіть себе». — «Бунтарі! — відповідав криком Корсак, — я вже вас… Сто тисяч гунцвот зібрав, руським князем хоче бути, руською гідрою Річ Посполиту обсотати, таївся зрадник отчизни, стільки літ таївся, казав: добре заслужений для Речі Посполитої, а це був ящур, ящур — Хмельницький; скинути його з грудей, вигубити все сім’я до ноги…»