Гілля вільх, кленів широколистих, прозоролистих, хиталось над возами, трощили вози ліщину, нага, бо обдерта колесами від лика, стелилась за возами, їхали навпростець, в ліс, далі, тільки б далі, гілля дряпало ранених по обличчях, ліс, там перечекати б, передихнути, ліс — Крута Балка.
— Води… Правда, що його милість Володислав преставився?..
Ротмістр Цецішевський пробував підвести голову. Запечені, посічені уста.
Брат Домінік кивнув головою.
— Безкоролів’я в такий час! Боже мій, змилуйся над отчизною… Боже мій…
І враз з передніх валок крик, іржання коней, за принишклою усміхненою зеленявою, за синьотінню чагарнику.
— Вашмості, що там?..
— Гей, хто в Бога вірує!..
— Засідка, засідка!..
— Не дайтесь, панове, не дайтесь!..
— Козаки, козаки!..
— Єзус Марія…
То рубалось чоло табору, козаки, напавши знічев’я, сікли, розтинаючи разом і тонкі гнучкі гілки терену, що пнявся між дубами, разом з раменом відсікали, чортівським наскоком, здибивши коні, вилискуючи білими зубами; самі хорошуни, Перебийносові кінники.
— Бий їх! Бий їх, панське ребесо!..
Нагинались над возами.
— Ізрядніше, Полуяне, ізрядніше наступай!..
Пашіли роз’юшені, веселі.
— Вовгуро, Недайкашо, Лисенко!.. Сюди, хлоп’ята!
Звалювалися через золотіючу листву, з рудими промінчиками, що дерлись крізь листву, як гори, звалювались, бризкала кров, а вози збивались, а гусари зіскакували з коней, припадали до трави, до моху, закривались руками — «пардон, мості молойці, пардон», інші, як ведмеді, плутались в чагарнику, у важкій панцерній зброї, в лискучих латах, і падали, як звалені дуби, й криця, й залізо лат скреготіли — вже нікому не потрібний мотлох, а з узлісся біг котрийсь без шишака, в бік куряви, де гетьманські коні, ридвани…
— Вашмості, драгуни, скурчибики передались, вся Русь передалась! Це Зарудний видав, сам їх привів, ротмістр Богданович-Зарудний, пся кров… Зміїв, от кого годували ми… — і кинув шапкою об землю й упав, зашльохав, закачався, а брат стискав уста, стояв на возі, і все довкруги зеленіло, як прірва, глибезна, порожня.
— Люди, та ж ранених не кидайте, люди, та хто в Бога вірує, Мати Божа, всі святі!..
Молоденький Тарло тільки тепер збагнув, зовсім ясно збагнув, чому цей тремт рудого проміння, шум вільх дрібними, найдрібнішими листочками й лязк, найсухіший лязк в гущавині.
— У вовчих ямах гусарія ламає коням ноги, обійшли Перебийносові…
— Ззаду зайшли…
— Зрадив Зарудний!..
— Тьфу, розбійники, а загибель, а загибель…
— А-а-а!..
І Тарло схопив брата Домініка за руку і скиглив, як щеня, й сльози плили по темному обличчі й патьоками, брудними патьоками плили.
— Брате, братоньку, тільки не треба… Тільки не йдіть… Не покидайте…
І брат Домінік тоді, справді стьобнений тим плачем, тим хлоп’ячим скимлінням, схопив віжки (погонич давно зіскочив убік), вирвавши воза з натовпу застряглих возів, просто через утікаючих людей, через стовбури звалених дерев, через м’які кадовби побитих, гнав коней вбік, у поле, краще в поле, ніж тут, тільки не тут…
…Хай буде воля Божа, воля Божа…
Але й у полі, ще страшнішому полі, свистіла, виблискувала криця…
Корсак спритомнів від болю. Від середини черепа, через усе чоло, аж до перенісся стугонів біль, довбання тупим настирливим долотом. Пекло й у грудях. Сонце стояло так просто над ним, так високо, бляхи на грудях і кольчуга розжарились і пекли руку, коли до них доторкнувся. Зволожив уста. Відчув, що босий, глянув — на ногах не було чобіт. І праворуч від нього, притулений лицем до землі, склисто глядів на нього Тарло — він був мертвий. А віз, перекинувшись, так і стояв руба на двох колесах, з воза вивалилась солома й ротмістр Цецішевський без руху, з ногами на драбинах, головою зовсім вниз, від крові все лице стало чорне, гидке, непізнавальне. Кругом люди й люди, покотом, побиті, нерухомі, коні з видутими брюхами, з жовтими зубами наверх. По полю ходили якісь люди одинцем, гуртом — повзли, як чакалки[247], один із мішком на плечах вже уходив, другий ходив між трупами й ногою відкидав полу, ногою ставав на панцер і віддирав, у кого був, позлотистий ринґраф, золотий ланцюжок із шиї, а сам мимрив тягуче — дивно приспівував під носом — татарин. А два зчепились недалеко від Корсака, двоє в шарлатних штанях з золотом і в драгунських колетах: «Та, Гансе, я ж тобі кажу…» — «А я тобі кажу, це ж не так…» — і що не так, не чув. Німці, подумав Корсак, мародери, пішли, третій сів біля товстого пана в густо золотом пошиваному кунтуші й спокійно перекидав мертвяка — оце кабан, оце так кабан — і витрушувавши кишені. А сам, як павук, з тонкими і довгими вусами, з викаряченими очима, старий пошрамлений мародер, розбійник.