І раптом Корсаку стало все ясно. Так, це ж був розгром…
— Де фратер Домінік, невже ж його нема? Це ж битва — корсунське побойовище і відступ…
Ех, ех, та й як же так?.. Але ні, це зовсім просто і нічого дивного, тільки лайдацтво реґіментарів, тільки такі вони дурні, зжалься Боже, такі йолопи — невже це правда, що король не живе?
У Варшаві бачив колись у замку, на стінному гобелені: король стояв, у римському шоломі зображений, однією ногою на Чорному морі, другою — під Москвою; і живого його бачив: в чорному, такий жовтий-жовтющий. І Марай, його наложницю, добре знав, у Фукера в Варшаві колись пиячили, і Марай проїздила повз вікна кочею, до Уяздова, казали — дере з короля, найбільше її любить, а брови у неї підголені, руда, як вогонь. Добрий воїн, хоч і причинний. Це ж він у цій ганьбі винен, це ж він, легкодух, козацьку підбадьорював гідру. Тут тільки вогню, тільки заліза…
Лежав із примішеними очима, гупало долото в перенісся, але так добре лежати — й сонце, й південь гріє босі ноги, коли б тільки води, зовсім сухо в горлі, а Оленка, де Оленка, коли б знала, дитятко… Тільки Вишневецький врятує Річ Посполиту. Ми з давніх руських родів, тільки ми її спасемо… Не мазури[248], не Потоцькі… Ми їх знаємо, українських змій…
Тіні застали сонце. Кроком їхали верхівці. Навіть дивно, як це коні переступають трупи, не наступлять, добрі коні. Корсак розкрив ще більше очі. На сірому арабові з маленькою гадючою голівкою зі злими очима сидів чоловік. Випростовано, по-лицарськи, ноги в стременах, зелений жупан, малиновий кунтуш, срібні петлиці, на плечах чорна бурка. Руку тягнув повід, араб тряс гадючою голівкою. А друга рука на шаблі. І тоді, коли повернув голову (він розмовляв з другими), Корсак, не розважуючи, відразу збагнув, що це Хмельницький. Булаву за поясом завважив згодом. Ніколи не бачив його й ніколи не пробував уявити собі його, але це був він, чигиринський сотник, суботівський боніфікатор. Це таке набрякле, смагляве, обвіяне вітром і весною обличчя, з твердою щелепою, чорні вуса й зрослі брови на переніссі й свердлуючі неспокійні очі, темні, як ніч, очі. А поряд нього, на гнідому з білими ногами й зірочкою на чолі — такий веселий коник, так басує, — в короткому кожусі й в шлику, сидів у зовсім простому сідлі чоловік з перебитим носом. У нього обличчя було землисто-жовте, понад міру худорляве, як по довгій недузі, все у шрамах, як би з рапавого граніту. Така сіра колючість вусів і борідки. Тяжкі очі його, за набряклими мішками повік, на мить ковзнулись по Корсаку й знов зорили перед собою поле — дими залітали з обозів, що були під лісом й у лісі, а кругом — побойовища, в полі ліси списів, заткнених у землю.
— Браги поп’є товариство, — і погладив колючу бороду, другою рукою гамував коня.
— Міри не мають, ніколи не мають міри, — сказав Хмельницький, — а я попускаю, тільки тих німців за злодійство прикую, прикую… Вони собі гадають, що тут їм воля, це не цісарство, пам’ятаєш, мості Перебийносе, війти і бургомістри закидали позвами генералів за мародерство?..
— Тут хіба до пана Бога підеш з позвом, — заскреготів верхівець, званий Перебийносом, — і Варшава звідси далеко, й трибунали ще далі…
— А король, — і Хмельницький обернувся в сідлі до значних — своїх панцерних, ця думка, видно, його глодала ввесь час, — коли правда у тому, вічная пам’ять Володиславові, добрий король, добрий воїн…
— Знав, коли вмерти, мості старший, — знов засміявся Перебийніс, і вітрець заіграв його скрипучим голосом, — тепер, мості старший, сумління чисте, зовсім чисте у тебе…
Вони рушили далі, за ними значні барвною блискучою купою, а Корсак побачив свічіння жовтих іскорок, цілих іскристих хмар над полем, у повітрі — може, це мухи, комарі, тремтіння крилець — війнуло димом, згаром, їдким згаром мокролисту.
Він чортів за хвоста ловить… Диявол сам… Сірка на устах… І Перебийніс, ще в Заславі говорили про нього — розбійники, хами, але вперве за весь час, як чорна утома, як прагнення тільки спати, тільки не чути, повзма-повзма до тімені, до середини черепа — розкололось… ще нагадав фратра… Україна… вічне Марсове поле…