— Рідко коли історія посміхається до нас, людей малих, — сказав із притиском Виговський, так як би недомовляв, що й Хмельницький теж «мала людина», — невблаганна історія сама мчить колісницею й завернути її несила, хіба Смотріння Божого це справа — її завернути. А нам, hominibus parvis[254], єдине: з колісницею мчати вперед. Не під колесами, пане Богдане. І не боятись цієї погоні. Proditor patriae будеш, коли цього не збагнеш. Proditor на віки вічні, притчею потомних, що тебе проклянуть. Час твій, пане Богдане, час наш з тобою. Роксоланії час…
— Час Божий, — тихо сказав Богдан, — так буде, як схоче Смотріння Боже…
І обернув до Виговського своє тверде, зчорніле обличчя:
— Чи не проклянуть мене posteriores[255] за те, що я, homo parvus et simplex[256], відомщуючи кривди, в colluvies кинув націю?..
Але Виговський спокійно відповів:
— Нація цього хоче, вашмосте. А ти хоч великим можеш бути, не станеш ніколи більшим за націю…
Хмельницький шарпнув бурку, що впала йому з рамені, загорнувся в неї і без слова подався геть, униз з валів.
ЧАСТИНА ДРУГА
1
«…Зіновій-Богдан Хмельницький, гетман славного войска Запорожского і всея по обоїх сторонах Дніпра Украйни, Малоросийскія.
Вам всім Малоросійским по обоїх сторонах Дніпра духовним и мирским; шляхетним і посполитим болшого и меншого всякого чина людем, а особливе шляхетне урожоним козакам и святой братии нашой. Ознаймуем сим Універсалом нашим, іж не без причин слушних, мусіли ми зачати войну і поднести оружіє наше на Поляков…»
Богдан пробігав дальші рядки розмашистого письма. Зсунув брови, на чолі набрякла жила, відірвавшись на мить, глянув: крізь відчинене вікно пнялись бузки саду білоцерківської фортеці, а з дороги креснули блиски — аж заболіли очі: це йшли війська. Хоругви за хоругвами, полки, компанії затяжців, обози, йшли безпересталь на гору, в фортецю, минали її, отаборювались…
«…самого найяснішого короля своєго Владислава, пана нашего милостивого і отца ласкавого, на нас подмовляют і возбуждают…»
Добре, добре Зорка написав. Поки що треба вдавати, наче не знаємо про смерть Владислава. Interregnum[257] нам не корисне. А шкода його — добрий воїн, добрий король…
Виговський стояв, нахилившись, переглядав папери. Писарі скрипіли перами. Хоч і мали що писати, спідлоба крадькома споглядали на гетьмана, роздобрів, рум’янець блиснув на смаглявому лиці; не хмурнів цими днями. І Виговський усміхався, згадав — сьогодні гетьманові снився сон: орел у дзьобі тримає золоте яблуко, а це — глобус, вселенна. Вірить снам і призначенню вірить: спасе Русь, відновить Візантію, приборкає назавжди невірних, боятись тільки півночі. Марс сприяє — так казали зорі. Щодо страху перед північчю — підтримувати, від Москви ніколи добра не ждати, а невірних — не треба цуратись. Найхристиянніший король Франції споконвіку тримає з невірними, протекторат Порти не страшний, страшніша bellua sine capite власна. А Марс сприяє до пори. Тхужовських і Зайончковських бити не важко, нехай от Єремія рушить, Любомирський, Острог. Поки чернь у нас лиш опорою — треба їх боятись. І тих одчайдушних, тих, що тільки на шаблю надіються, — Мрозовицьких, Бурляїв, Нечаїв не любив Виговський. Вже минув час шабель, розуму треба.
«…славу нашу не тілко в части світа європейського, но і в отлеглих за морем Чорним странах азіятицких, довольно родам тамошним відомого, могли іспразднити і поглотити…»
Богдан підвів голову.
— Не забудь, нагадай про європейські справи, пане Іване, коли дочитаю…
Виговський кивнув головою й вдивлявся в нього: от людина жила-жила й нині трясе країною. Доля, причуд долі чи провидіння, чи воля людська невгнута? Чому він — Зіновій-Богдан — боніфікатор суботівський, а не інший — хоч би й Кричевський, найбистріший капітан всього війська, найбистроумніший, або Іван Теодорович — і він теж бистрий, і проникновенний, або ж… Ні, в усьому закон, у всьому своя міра. Саме він — ніхто інший. Тільки Богдан. Орле в ньому й левове. Як лев, трясе головою, як орел, покрикує, різко, коротко. І заворожує людей. Може, й він характерник?
«…Они, поляки, подлуг іх же кронікаров польских свідітельства, от нас савроматов і Руссов уродившися й ізшедши…»
— Навіщо це, — зморщився Богдан…
— Читайте далі, Ваша мосте…
«…і самі власною братією нашого Савроматами і Руссами з початку бивши, а неситость слави й богатства душевредно в собі імущи, от пребиванія з продками нашими древних оних віков отдалилися і іншоє іменованіе (еже єст Ляхи і Поляки) себі учинивши, а за Віслу заволокшися, на чуждих ґрунтах і землях там между знаменитими ріками європейськими Одрою і Віслою осіли, многим околичним землям і панством німецким западним і полуношним зашкодивши і держави їх з людскими населеніями, воєнним і разбойническим способом, прошлих оних древних віков, утрутивши і урвавши себі завладіли…»