— Добре, — відірвався гетьман від читання й посміхнувся, — це для європейських держав пожиточне, щоб нас ребелізантами не вважали…
— І не тільки це, — вкинув Виговський, — це заперечення польської нації взагалі — вони ж говорять, що нас нема, а історія каже інакше.
— Твоя історія, — посміхнувся Богдан, — я історії справедливої ще ніколи не читав.
І продовжував:
«…повстали направо і безсовісно яко іногда Каін на Авеля на Руссов албо Савроматов, власную…»
— Яко же вижей писалось, — хитро підкреслив нігтем Виговський, — от і виправдання: яке коварство…
«…з древности природную братію свою і за предводителством короля своєго Казиміра Великого, іже єст імені того Третій, року от рождества господня 1333 албо 1339…»
— Ціла дисертація, пане Іване, — зареготався Хмельницький, — але добре — нехай знають люди все.
«…войною звоєвали і своей неситости привлащили і подчинили істинніє із древніх віков землі і провінції наші Сарматскіє, Козакорусскіє, от Подолян і Волох по Віслу і аж до самого Вилня і Смоленска, доміє і обширніє границі свої імущиї, а іменно: Київскую, Галицкую, Львовскую, Хелмскую…»
«…Белзскую, Подолскую, Волинскую, Премискую, Мстиславскую… — підкреслював нігтем. — …Витебскую й Полоцкую…»
— Дуже добре, краще не треба, пане Іване…
«…і не тілко в помежних землях і провинциях наших Руских славноє ім’я наше козацкоє ізпразнили і загладили, але що найгорше і найжалоснійше, всіх оних братию нашу Роксолянов в невольничоє подданскоє ярмо запрягши от віри отечеснія православнія душеспасителнія к греко рускія отринули…»
До Виговського підійшов навшпиньках писар у вишневому жупані, з пером за вухом, з лисячим гострим лицем — Самійло Зорка, старший канцелярист, він і складав цей універсал. Пошепки сказав Виговському новину — Прокіп Верещака, тільки що з Червоної Русі, просить говорення з паном гетьманом. Виговський підняв брови: Прокіп Верещака — це ж скарб для канцелярії. Зорка віддалився навшпиньках. Драгомани, підписки посміхнулись до нього.
Гетьман кінчив читання.
«…Кгди ж єжелі ветхій Рим іже всіх європейских городов матерію наречуся может, многими панствами і монархіями владівий і о шестистах чтиридесяти і п’яти тисящах войска своєго древле гордившийся, давних оних віков далеко меншим против воінственной сили римской валечних Руссов с Ругии от Помория Балтицкого албо німецкого собранієм, за предводителством князя їх Одонасцера року по рождеству господньем 470 бил взятий…»
— Знову Одонацер[258]? — підвів Богдан голову. — Це, мабуть, пан Зорка додав?..
— А він це любить, — посміхнувся Виговський, — чи погано?..
— Добре, так і треба…
«…Чотирнадцять літ обладаемий, то нам тепер, кшталтом оних древних Руссов продков наших кто может взбранити діяности воінственной і уменшити отваги рицерской…»
— Певно, що ніхто… — Хмельницький пробіг ще останні рядки. — Це все?
— Все, Ваша гетьманська мості…
І Андрій Іскрицький, старший підписок, підбіг з гостро стятим пером. Підписки й драгомани підвелись. Львович, молодий канцелярист, цікаво витягнув голову. Мухи бриніли. Гетьман узяв перо й швидким широким розчерком підписав: «Зіновій-Богдан Хмельницький, гетьман Войська Й. К. М. Запорожського».
— Вождь козаків-ребелізантів, — засміявся Хмельницький, віддаючи перо, й всі підписки засміялись. Гетьман був доброго настрою, хотів жартувати. Й підвівся, кивнув головою канцеляристам і пішов, м’яко ступаючи. Виговський не відступав його.
— Універсал добрий, — говорив гетьман, — складний, багато відізветься на нього, ляхи читатимуть…
— Не дочитають, пане Богдане, кров заллє.
Ішли коридорами фортеці. Високі шкоти презентували алебардами. Кричевський ходив з Демовичем-Креховецьким, облічував щось.
258
Одонацер (Одоакр; 431/433—493) — давньогерманський полководець. У 476—493 pp. — король Італії. За однією з легенд, Одоакр був руським князем.