— Людвисарі ждуть, куме, — крикнув до гетьмана.
— Приходь на раду, полковнику, — пройшов Хмельницький.
У вікні стояли, розповідаючи собі, полковник Теодорович, Нечай, Ґанджа, складний Чорнота, вклонились гетьманові. Застиг Мужиловський. По сходах важко йшов здоровенний Бурляй з реєстровими полковниками. Майнув осавул Іван Ковалевський — гетьман спинився.
— Їдеш у Крим?
— Так, ваша мосте, завтра.
— Все маєш?
— Так.
— Тимоша ж привези, пришли не гаючись, сам залишайся, Тиміш мені потрібний…
Пішли, й гетьман говорив Виговському скоро, думки, як блискавки.
— Не слухати Перебийноса, він в гарячій воді купаний, переждати, пактувати.
Виговський хитав головою.
— Я знаю, що роблю. Я ночей не сплю. Все зважую. Я не нагальний вітер. У кого солом’яний вогонь, купи зібрати, різунів — а завтра що? Скільки ще роботи, скільки ще діла… Матер Деї…
Купи йдуть — добре. Гловацький на Сіверщину, Гайчура пробирається на Полісся. Завтра Теодорович і Нечай виїдуть в Брацлавщину, Гладкий вже пішов з Худорбою в Чернігівщину. Вогнем і мечем. Шкодувати не треба. Тривоги задати їм. За це не страшно. Обоз в Білорусі, може, до Чигрина виїхати треба. Підождемо, зміцніємо. А тим часом потенції менші й більші прихилити. Януш, князь Радзивілл, невже він не сидітиме тихо, хто ж, як не він, обіцяв? Якщо Литва не вмішається, півділа зроблено. Московія — Унковського й Бунакова соболями обкинути. Страшно Москви. Сидить тихо, але що думає? Тепер Туреччина. Ковалевського — до Бахчисараю, нехай умовляє. Тугай-Бей — побратим, прийде, але що султан? Це найважніше. Заспокоїти його. Інші — от і нема людей, з ким, з ким, а ви Річ Посполиту хочете, монархію. А цісарство?
— Мещерин, — кинув Виговський.
— А шведи?
— Чаплич поможе, аріанин.
— Іспанія, Франція — до кардинала Мазаракі, вислати негайно листа до Відня, до Реґенсбурґа, до всіх потенцій. Ракочій — от цей, от цей мене непокоїть. Ракочій буде королем.
— Коли б підійшли ми до Любліна, — вкинув Виговський, — ми б їм короля вибрали.
— Підемо, дай зміцніти тут. Гармат нема, гроші треба, ще раз гроші, реґіментарів… А чернь утримати — беллюм сіне капіте[259]… Я все зважив, так, як я кажу, роби, пане Іване, а то ти свій розум маєш, шкода много говорити. Я сказав. Листи не забудь. І до Венеції…
Спинився перед своїм покоєм. Виговський знав, що ще питатиметься зір. Арґолі, празький астролог, з гетьманського обозу взятий, вкрадливо чекав уже, низько вклонився. І ввійшов за гетьманом, сухий, з сивою борідкою клином.
— Зорі, — прошепотів Виговський, — зорі — дурне. Людина собі сама стелить шлях. Схоче — є, не зможе — нема людини. І в тому, що говорить, — правда й ні. Важкий, крутий він. Але тільки він. Ніхто інший.
Війська йшли. Маяла над бастіоном гетьманська корогва. Богун підійшов і клепнув по рамені. Богун був ще вищий — на цілу голову, велет.
— З тобою жити, не вмирати, пане тезко, — сказав, — випити б аліканту[260]; універсал читав. Добре зложено.
— Похваляєш?
— Аякже ж.
— А я ні, — гірко всміхнувся Виговський, — я хотів іншого.
Богун пильно вдивлявся в нього.
— Чого ж ти хотів, мості канцлере?..
— Декларації окремої Речі Посполитої нашої, Києва окликання гетьманською столицею, князівства й володіння Богданового, на ввесь світ промінюючою свободою…
— Заручиш же мені, що вже час на те? — посміхнувся Богун. — Здайся на Богом нам даного, він знає, що чинить, мості канцлере, краще від нас…
І Богун пішов до гурта полковників.
2
Юрій Гедеон Рославець, мандрівний поет, писав до й. м. Яна Мазаракі у Львові:
«Добре фольгую собі, милий мій друже, в цій мандрівці, що пахне мені весняним цвітом. Гей, та й розцвіли ж пишно сади у волинській землі! З небораком Римшею мандруємо восвояси через такі городи коронні — Золочів, Бузьк, Броди, Крем’янець, Дубно, Олику, а оце добились ми до Погориння, звідки й посилаю тобі листа не «з перцем», а з подорожнім купцем львівським, вірменином, паном Осовіятовицем, що зустрівся мені в дорозі з Києва. Подорожування се багате в пригоди й зустрічі, яко же ця вся земля навесні яріє й шумить, мов молодий ліс. Багато писати, мало говорити, більше слухати. Не встигли ми ще очухатись від вісті про знесення коронного війська на Жовтих Водах, як в Дермані прибились уже недобитки з легкої хоругви пана Замойського й розповідають, терор сіючи в людях, про страшне знесення обох гетьманів — коронного й польного — під Корсунем і в Княжому Байраку, про великий дебакль[261] і ретираду, а найважливіше, про неволю багатьох битних Речі Посполитої воїнів, у тому й самих гетьманів. Але об тім вашмость напевно має вість, бо баталія наступила 16-го, а нині вже маємо майя 27-го, отже, й до Львова страшна ця, а серцю руському мила, вість уже прийшла. Такі-то справи, ваша мосте. Тепер по цілому Подніпров’ї ходять, й уже на Волинь, і в воєводство Київське, й навіть у Староство Овруцьке заходять купи козаків і конфідентів Хмельницького, як мовлять, а де-не-де, то сама чернь — всі ці могильники, й броварники, й чабани беруться за ратища й сокири та зносять і плюндрують замочки й фільварки. Що буде далі, ніхто не знає, тим паче, що нещастя несподівано нас застало й сумна вість про скін нашого доброго короля, рівного Помпеєві переможця невірних і московських варварів, чорною отрутою наші серця заливає. Що буде? Що готує нам завтрашній день?
260
Алікант (аліканте) — солодке виноградне вино, вироблене в околицях міста Аліконте в Іспанії.