— Хто йде?
Зброя блиснула, але не брязнула, підв’язана. Й копита обв’язані соломою; тихо йдуть коні, щулять вуха.
— Не питайте, людкове, тільки добре дбайте.
— В панську пельку кола!..
— Самі молойці йдуть, попасали коні в ліску.
— Йдем, Семе…
— Креши, Харсуне!..
Проти Вознесіння — таке гасло. Подали Перебийносові хлоп’ята з-під Полонного. Й не підманули козаки. Як стояли в чуднівських лісах, так за три дні сюди підійшли. Креши, Харсуне. З-за льодовні до челядної — просвітець у дверях, ти, Силуяне? Тіні розбіглись під росохатими липами та попід замочок, попід замочок…
…Креши, Харсуне!
Панський замочок дубовий, але віконниці, футрини[266] — соснові. Що сухе займеться, то й мокре з ним згорить. Але ще тихо, хлоп’ята. Коні в саду тягнуться до трави, козаки спішені, ждуть. В саме серце їм, товстопузим панам. Місяць же як на те, видно, як на току. Соловейки лящать у срібній листві. Й ми їм соловіями заспіваємо, казав батько Богдан. Так, бий же їх, суча їх мати породила, бий їх панське ребесо!..
Й яблуневий квіт опадає, опадає; білі платки тепер змалиновіли, вниз до Горині зелен-садом пішов відсвіт, замовкли солов’ї, чорне плесо ставу прорізали тополі вогненними лезами.
— Так їм за нашу кривдоньку…
Важко зойкнув глушмай[267], старший син Остропольський, пропорений бердишем. Куций пан Домацій Коска, завідувач Остропольського, впав на порозі, розкинувши руки; довбня розчавила йому черепа. Й босі ноги затупотіли по замочку, згори вниз, знизу вгору. Челядь і не думала сягнути по бесаги, топори: враз приєдналась до сіроми. Слюдові вікна обвіялись багрецем, дим ринув у двері, що зірвались з завісів, горів замочок, горіли офіцини[268], а далі й хліви, бровари…
— Мати Б…
— Так його, песького брата!..
— Давай сюди череваня!
— Остропольського, пана шукайте!
— Добре дбайте, братики!
— Під хвилю його…
— А козаки, а козаки-друзі…
А пан Остропольський заліз у шафу з дубовими дверима, у шафу, де висіли делії, кунтуші, де пахло атласом, шафраном. Стояв, притулившись до стінок, тремтів усім своїм дебелим тілом. Чув усе. Повз нього бігли сідельники, його ж піддані, конюхи й псарі. Вели їх Сем, Силуян, Харсун — ох, і дав би їм, коли б змилостивився Бог! Бігли повз, кололи бердишами, рубали шаблями постелі, пір’я летіло з перин, припадь пухова, як сніг, на долівці, розметали куфри, полиці, ввесь домашній скарб, топтали добро, дерли фалюндиш і габу, а пана не могли найти.
— …О, помилуй мя, Боже, по великій милості Твоїй, по множеству щедрот Твоїх…
Хтось шепотів за стінкою, в темряві, крізь зойк і крик, крізь дим і смерть, — молився.
— Харсуне, де ж черевань, де ж він?..
— Пропав, як у пекельній брамі.
— Пошукай, вижени, випари його, нашого гаспида…
— Далі хлоп’ята, доставайте пана…
— …помилуй мя, Боже, грішну…
Обличчя — полум’яні струмені, жовтожарі очі, мерехт пожарища, жилаві руки.
— …Почаївська Божа Мати, змилуйся над нами, грішними…
— Тягни його, кнура несмаленого, ось він, — крикнув хтось із челяді, так, це він, доїжджачий Сем, — за щетину тягни його, пречортового сина…
Й вже вдарила віхола полум’ям, вже йдуть жовтожарі очі просто на нього.
— Люди, божі люди, бійтесь же Бога!..
— А ти боявся, пранцюватий гаде? Ти нас вогнем власноручно пробував, ти нам жінок плюгавив, ти з нас жили мотав, очі свердлував, в рала запрягав — кров пив!..
І схопили, й витягнули, й розірвали знизу вверх його довгу сорочку, й страшно нагого, м’ясистого, білотелесого, поволокли за чуба, а по голові, по плечах товкли його; кинули бесаги й вила, потяглись руками, вп’ялися пальцями в біле товсте рам’я, шарпнули — засичав, посунули, позойкував, причитував, просився, а сльози й піт патьоками котились по обличчі…
— На грушу пана Остропольського, його собачу мость…
— Тепер нехай коверзує!..
— Та так його, та так!..
— Т-а-а-к…
— …мати Божа, заступнице Пречиста, під Твою покрову вдаємося…
Римша сидів на куфрі, тоненьку шабелечку поклав на коліна, начеб і не його це була справа, попивав винце з кухля, а відпивши, покрикував, закотисто сміявся.
— …Царю Небесний, Утішителю…