— Наша в тому справа. Воєвождя великого дано нам.
Груша кинув гілку на став, сколихнув воду, зарябіла чорнота плеса.
— Багато народу виходить на ляхів, різні це люди і різна їхня кривда. Голоколіньки й хлопство платять кров’ю за кров, міщани, козаки, шляхта грецького обряду, хто за наїзди, хто за сухомельщину, хто за в’язниці й муки, хто за позви й образу, попи — і багато з ними — за поневіряння віри, хто в надії розбою й проклятої користі, але є інші, мості магістре, що хочуть бачити далі…
— Що ж саме?
— А от хоч би й ти, — обернувся до нього, — як ти, учений чоловіче, попав до змови? Що тебе з паном Виговським поєднало, з Креховецьким, як згадуєш, чому знак вірних носиш потаємно?..
Рославець витримав цей твердий погляд сірих очей.
— А тому, мості сотнику Грушо, що сподіваюсь в цьому повстанні воскресіння, аки Лазаря, Речі Посполитої нової, гідної благословенства святоандрієвського, ладу нового чаю в цій землі й його промінювання на ввесь світ…
— Амінь.
Тихо над ставом. Тихо над луками. Тихий сад з кривавим квіттям. І зовсім близько очима до очей Рославцеві станув Іван Груша зі своїм ясним обличчям римського воїна.
— Першу змову, зав’язану для порозуміння невдоволених вільних людей, — сказав він повагом, — заміняємо ми другою: для оновлення республіки козако-української нації… Де б не були ми, друже, перед людьми й Богом вірні одній справі, й для неї живемо, й вмираємо…
— Хто з вами?
— Кращі люди Богданові — брати Виговські, Іван Теодорович — Богун, брати Нечаї, Силуян Мужиловський, Кіндрат Бурляй, Остап Гоголь, Самійло Зорка і багато інших людей, не тільки в військовому таборі…
— Таємна ця змова?..
— Таємніша таємної. Не всі ще сили з нами й не все йде по наших замислах.
Заіржали коні з лук. Сполохані коні пана Остропольського. Вила ще, шумувала мужицька братія біля замочка. Він горів. Охвачений полум’ям, кришився; балки, крокви, вежі й ґаночки падали вниз і мужва розбігалась.
— …Вогонь і залізо…
— Інакшого шляху світ не знає, мості магістре…
Сотникові квапилось. Загін ішов далі, в Овруччину, до Чорнобиля. Висовувала гідра ребелії свої мацки[270]. Повзли полум’яні струмені.
Втихли соловії, зайнялись багром лілеї.
— Вашмосте сотнику, — тихо проказав магістер Рославець, — в першій змові я сповнив, що міг. В другій хочу бути поряд з вами. Не знаю, коли Бог нас зведе, але знай, що я з вами заодно…
— Куди тепер?..
— У Київ. До пана Кисіля з місією. А тільки звільнюсь — у обоз, у поле.
— Такі люди Богданові потрібні.
Пішли. Рославець розповів про панну Стеткевичівну.
Сотник зітхнув; якщо це суджена Корсака, то руський дух давно з неї вилетів. Може, ще батько врятує, каштелян новгородський, а брат — надія Виговського. Брат її — Михайло Стеткевич між нами.
— Непотрібно знає про тебе, магістре, добре було б тобі у Києві ще якийсь час поростати польським м’ясом, особливо, коли маєш секретну місію…
Рославець посміхнувся.
— Хтозна, сотнику, що б зі мною було тоді… Та й з нею теж…
Груша спохмурнів.
— За це правда, не ручу. Черні до часу мусимо позволити. А до зрадників отчизни й ми не маємо милосердя.
— Так і треба.
Сотник сам доглядав виїзду панни. Чернь порикувала, ласа на обоз, але не сміла. Панна сиділа в кочі, не завважуючи Рославця. Тиха й бліда. Тільки пані войська Гораїна і княжна йому приязно кивнули. Обоз рушив. На сході сіріло.
— А може, — обернувся сотник до Рославця, — це твоя помилка, магістре? Може, таких не треба щадити? Може, такі ще гірші за ляхів?..
— Як хто, — знизав плечима Рославець, — що панна для нас утрачена, не гадаю — в її серці тепер буря. Може, колись думатиме інакше. Час покаже.
І йому пора було збиратись в дорогу. Груша сповнив його новими думками.
З темряви вкрадливо приступив до нього Римша. Облизував губи, мов кіт, обіпханий чересами, обвішаний різьбленою зброєю.
— Так що ж, вашмосте, пора й нам?..
Рославець так і не знав, що йому робити з цією личиною.
— Ти не козакуєш, Римшо?..
— Рада б душа, але гріхи, магістре… Треба сповнити обітницю. Я ж їду до отця вашого Тризни в Печерськ відмолювати гріхи…
— А це що?
Рославець поклепав по чересах.
— Мамона, магістре. Ліс рубають, тріски летять. Має взяти хлоп, краще я візьму. Він і так не знатиме, що з тим зробити. А наш брат дасть собі раду…
— На вота в лаврі оддасиш, ланцю…
— Авжеж, магістре, тільки й тієї думки в мене.