Але Рославець, дивлячись на ці приплющені оченята, був певний, що такі череси лаври ніколи не побачать.
Проте без Римші було б і йому турботно.
5
Пан на Четвертні князь Степан Святополк Четвертинський з непокоєм ждав доньки; з Острога нарочитий сповістив, що їдуть враз із дочкою новгородського каштеляна, але ж бо заграви нічно й денно з Дніпрового боку, купи бачили під Васильковом, а Погорина клекоче — тільки іскри: пожежа. Проте з великою втіхою прийняв вість, що княжна Петронелля з обозом і панна каштелянівна пороном[271] переїхали Горинь.
В Новій Четвертні того дня був з’їзд — крім отця Пацічеллі, італійського абата в подорожі до Лубен, кількох братів Гуляницьких, завжди милих князеві, прибув здалека пан Костянтин Поклонський, римського обряду білоруський шляхтич, підкоморій Вітебський, й переїздом з фамілії: князь Олександер, мінський каштелян, й ротмістр Ілля — військовий. Було теж з іменитих польських гостей декілька втікачів з Подніпров’я й Брацлавщини: комісар Ожґа, Ян Прухницький з Межибожа, Ян Барза з Болезова, Бебельський і багато інших.
Гостювання у князя було пишне; цей світлий потомок руських князів жив широко й гостинно. Його Четвертні ніхто не минав. День і ніч було глітно від гостей, в подвір’ї завізно від ридванів.
Одні їхали до князя, бо були посвоячені й заприязнені, другі, щоб слухати науки, мудрої й дотепної, треті — задля щедрого частування. Навіть польська шляхта, хоч і не любила киязя, Четвертні не оминала. Музика, витворна страва, барани, дичина, фазани, кращі вина, малага, херес і бургунд виносили з князівських льохів для доброго товариства, й вгинались в замочку, тріщали столи.
Панна Стеткевичівна — й так мовчазна й задумана (хоч князь і сміявся, аж заходився, аж біла борода й живіт йому тряслись, коли слухав оповіді про пригоду з ребелізантами) — мала прикру вість: ротмістр Ілля, князь Четвертинський, що з хоругвою легких панянських їхав з Богуслава у Житомир і знав про подробиці корсунського дебаклю, розповів, що ротмістр Януш Корсак сильно ранений від полковника Мрозовицького.
— Як кажеш, пане брате? — спалахнула панна Петронелля…
— Станіслав Мрозовицький, хоробрий козак, — сказав князь Ілля, — в поєдинку з Корсаком страшно розсік його — це бачили всі й вболівали.
— Станіслав Мрозовицький, — додав Ожґа, — схизматик і зрадник вітчизни, шкода, що стільки літ був пажем у королівському дворі!
Бебельський, підвипивши, забув, що багато з гостей руської віри, та й сам князь грецького обряду.
Пан Бебельський, теж п’яненький, додав:
— Про Мрозовицького чули ми, доброї фамілії, його батько старостою в Трембовлі, а бач, песький син, зрадник, передався, як і інші продіторес[272], до Хмельницького…
— Вашмость, воїнів легко зрадниками називаєш, — спаленіла княжна Петронелля, — видно, глибші були причини, що шляхтича й лицаря привели до Хмельницького…
— Ніякі, княжно, тільки охота наживи і зла воля, цей Мрозовицький — гульвіса, баніт, суди його шукають, метелявся по світу, наїздами на добрих людей бавився, повзами делії підбивав…
— Неправда! Неправда! — очі Петронеллі гнівно блискали.
Втім ротмістр Ілля, щоб не допустити до спору, розповідав далі, як Корсак лежав у крові на полі битви, як його обдерла чернь і татари, й був би пропав, коли б один добрий брат-єзуїт невідомого імені, оповідають, на собі не переніс його в ліс а потім на підводі, накривши сіном, одягнений хлопом, провіз через козацькі застави.
— Де ж тепер він, не знаєте, пане-брате?..
— Тут, у Житомирському, його не бачили; імовірно, подався на той бік Дніпра, до його мості Вишневецького, куди багато недобитків з корсунського поля подалось, всі, хто найбитніший і палає охотою відплати. Надія після Корсуня в усіх тільки на князя Єремію…
— Цей покаже, — крикнув Барза Бебельський, — це єдина надія наша! Князь Єремія — це не Калиновський і не Потоцький! Знесуть вишневиччани ребелізантів!..
— Знесуть, нема що! Але вже так, що й корінця не залишиться, — забелькотів Ожґа, — на хлопів і хамів тільки меч і вогонь!.. Тільки диби й сокира!..
— Дивуюсь, — завважив пан Поклонський, елегантний молодий шляхтич, вихованець єзуїтів у Вільні, — дивуюсь вашмостів ігноранції. По-перше, така мова образлива для господаря нашого князя і його друзів грецької віри, дітей Речі Посполитої, які тут між нами, по-друге, це легковажне трактування усієї справи. Авжеж, диби і сокира — слабі аргументи для тих, хто таки покривджений…