— Добре, — сказав каштелян, і його підтримав Ілля, — ми королеві присягали й Короні, чи це не буде ламання слова?
— Ні, — сказав Поклонський, — корона ще перед тим зламана слово, бо не сповнила своїх обіцянок ані супроти Війська Запорозького, ані супроти церкви, ані супроти всієї нації, а проти короля ніхто не воює, тільки проти королевенят. І не лиш ви, Україна, але й ми — з півночі, Білорусь і Литва… За тим їде й пан Поклонський у місії. Інші теж пішли. Що сіяли — нехай жнуть. Як у Німеччині народна війна, так і тут буде, від Вісли до Дніпра, від Двини до Карпат.
Пан каштелян важко зажурився, похитав сивавою головою:
— Нам найгірше, любимо й свою націю, й Річ Посполита нам мати.
— Але таке говоріння недостойне римлянина, — сказав князь, — нема того, щоб сидіти на двох кріслах і покірним телятком дві матки ссати. Є це суд великий і мусиш знати, пане-сину, хто тобі ближчий.
— Кров моя, звичайно, — скрикнув Миколай Четвертинський.
— Кров моя — нація й віра, — сказав князь Ілля.
— Кров моя, — відізвався Олександр Четвертинський.
— Амінь, — повторили Гуляницькі.
Й порішили: отягатися від генеральної оборони, не втікати від гніву черні, всяко помагати ребелізантам, а всіх, хто серцем чистий, хто своєї крови не згубив, зібрати, навчати — його мості пану гетьманові написати, що про ніяку зраду і про розірвання із Запорозьким військом ані мислити, ані жодних факцій[274] на його шкоду чинити не будемо. А старшинство, гідність, зверхність, як земську, так і військову, — тільки з рук й. м. гетьмана запорозького приймати будемо. Так нам поможе Пан Біг і невинна мука Пана Христа.
Зворушений князь поцілував синів, і племінників, і Гуляницьких, а ті його в руку. Так само Поклонський, що на світанку виїздив у далеку й небезпечну дорогу, — велике діло поширити й у Білорусі.
Коли ж всі розійшлись і в замку погасло, єдина не спала, а з кружґанку дивилась в ніч, моторошну своєю тишею, — княжна Петронелля. Вона цю всю розмову чула. Й постанова ще глибше запала в її серці.
6
— Kiovia, urbs saneta, — показав правицею Олександер, князь Четвертинський, їдучи кінно, на схід, — Kiovia, urbs saneta aeternaque[275], — додав він, й усі вершники, навіть патер Пацічеллі, станули в стременах, зорили. Челядь панни Стеткевичівни поскидала шапки, зійшла з возів, упала навколішки, хрестились панянки на чолі з Гораїною й недовірок Римша підвівся на останньому возі. Панна Олена сиділа, врита, з кам’яним лицем, і ніхто не вичитав би їй з лиця, що собі гадає. Став у стремені й Гедеон Юрій, що виглядав на коні, як капуцин на ослі, в своїй довгій киреї й у падуанському береті; всі благочестиві хрестились, спломеніли на недоспаних лицях.
— Київ, на нем же возсія Божа благодать, — зітхнув благовидий шляхтич Софрон Ласко, учений секретар митрополита Сильвестра Косова, — яка краса, дорогий друже магістре, й яка доля, безталанна доля цього богоспасаємого граду…
Благословилось на світ. Ще в гаях лящали соловії, ще сірі мряки плили над байраками й подавались униз, до підкиївських хуторів, до міських, заливних лугів, а хрустальна далечінь здригнулась, розкололась: там, на сході, в молочний тал світання вдерлись широкі промені, мов розтини мечем, заголубіла блакить, недосяжна, ніжна, як райський спів, і крізь це шиголля золотняви, крізь тремт голубіні замигтіли куполи київських церков.
— Падоньку, приведи чужі сторони звидіти, много городів, мною посадів, але вмерти дай лише в золотому Києві, — крикнув котрийсь із челяді, й Софрон Ласко знов зітхнув, сумно поглянув на магістра. А магістр зійшов з коня, вражений вщерть, і став з іншими, поряд челяді, поряд коней, що іржали, поряд псів, став у пилюзі й молився. Бог призволив йому бути всесвітянином, Бог дав йому долю мандрованого спудея, призволив йому побачити й Рим — вічне місто — й голубину затоку Неаполя, й барвистий китяг німецьких міст, і золоту Прагу, але цієї столиці ще не бачив, ще їй не поклонився.