Хто ж такий цей Кисіль, що він собі думає-гадає?
7
Інжиром, камкою[282], венеційським хрусталем і дамаським булатом торгують на Бабиному Торжку. Ще спекота не спала, ще з того боку не повіяв холодний легіт і висне золота важенна пилюга над Голландськими Пищалями, над військовими хатами, що зараз за Львівською брамою, над Михайлівськими воротами. Славен Київ, але не в червневу пообідь. Тільки далі, за Земляним Городком, за Софійською хвірткою, може, потягне прохолода з-над Дніпра, з садів, із байраків, алеї тут — знемога.
Проте Римша, що обтирав рясно піт, не міг розштовхати юрби. Валила на Торжок, нічим їй шквар: їхала шляхта в кочах, тільки роздавалась перед ними гурма[283], гайдуки пана воєводи Тишкевича в голубих каптанах їхали кінно, вештались наємні, великі купи їх, бо тільки купами ходять — шкоти, голендри, німці, а генуезькі чорні очиці, оливкові види, венеційці в шарлаті наопашки, вірмени, татари, караїми; але київському людові не попадайся, статний і чорнобровий, київський цеховий розгортає свиту, а на ньому камковий пояс і плюдри з найтоншого сукна; тут же й спудеї, дяки, забрьохані, запилені й з підведеним животом, так і нишпорять поміж рундуками. Є й цигани, й московські заблукані стрільці з ізби думного дяка, й черці з Болгарії й з Антіохії, що скоса споглядають на оголеного камедула[284]. Хвацько запрошують молдавани до рундуків, а пройшли київські кралі з підведеними очима, з фарбованими устами, як їм не важко в цій парчі, в єдвабах, торочених бобром?
Підзорливі, хоч і веселодухі кияни. В них лукавство в гострих очах, і кплять собі вголос і подумки з того й з другого. Ах, кабачниця пішла, тая повногруда, потайна краса! А той — опецькуватий, ненажера, мабуть, куроїд. Перебийноса немає на вас, сацюги, ось як роздобріла ляшва на українських староствах.
І з уст до уст тиха вість.
— Із чернігівського боку йдуть добрі браття…
— Потопили у Дніпрі старостичів, не чули?..
— Михайлівські ворота гарматами ладнають, облоги бояться…
— Хоругви прийшли з Коростишева, в пень розбиті…
— Корсунь, Корсунь пам’ятатимуть…
— Добре ж дбає батько наш…
— Щасти ж, Боже, нашому Богданкові, нашому старшому…
Римша, протискаючись між гатями й ледарями, вийшов у цеховий ряд. Причеплені до рундуків, повисли в безвітр’ї наметні полотна ремісників. Осьде й стрижії, й цирулики, що кров спускають, і чоботарі, й лудники, й сницарі[285], й бочарі. Римша ішов замашисто здовж ряду. Спитався одного-третього. Показали. Й у будці, розп’явши намет від сонця, в жовтій косині сидів на столі, підобгав ноги кравчик. На одне око мов і не бачив, більмувате, бач, але другим глядить хижо, під вигорілим вусом посміх. Підшивав кирею, приспівував разом із челяддю.
— Полегенький будеш, брате? — аж нагнувся Римша, щоб увійти в намет.
Кравчикове око посміхнулось.
— Еге ж, що Полегенький, та кому — брат, а кому й ні…
— Є такі браття, — обтер Римша піт із чола хустиною, — що себе й у горобину ніч пізнають, а ти от, Полегенький-майстроньку, й у білий день не хочеш.
Полегенький чмихнув гострим носом.
— По кому ж такому ми з тобою брати, чоловіче.
— По Яфетові, майстре, чував про такого?..
— Яфет він Яфет, але ж силоньки де дібрати?
— У залізі тая сила, добрий чоловіче.
— А залізо де?
— Як викувати, то не одна коса, не один серп стануть за шабелечку…
— Чи, бува, — скочив Полегенький з ослону, — ти не з тих женців, що жнив дожидають?
— А той самий, цеховий.
Тоді Полегенький клепнув його по рамені, потягнув на ослін, а Римша розповів йому, як у лісах, від сотника Івана Груші, що пішов із загоном на Полісся, почув про київських женців, з них же Полегенький найвірніший.
— То підемо, — сказав Полегенький, — тебе, як бачу, нам бракувало, братище. Хлопці намет згорнуть, а в Проваллі при зорі розберемо, як і що.
Зсутулившись, виступив кривульками-ногами, а чуб аж заіскрився, Римша за ним не поспівав.
При зорі, як і казав, у Проваллі, що за Притиско-Миколаївською Церквою, збирались у чорної вдовиці. Тая вдовиця тримала шинквас[286], ішли люди з Правобережжя, не минали; котрий андибер, або дейнека, або уходник від пана, від диби й плахи, пив тут набір. Сама вдовиця ретельно їх оберігала, та й так стояли на чатах челядні, вже не один жовнір пана воєводи пішов у Дніпро сторчма, з урвища покотився, не зібрав костей.
— Як Нижній Поділ піде, як Звіринець рушить, а Кловщина, а Глубочиця, а Щекавиця, — сказав Полегенький, — то сутужно буде панам. Київська рука — владика. Весілля справимо воєводам і каштелянам…
284
Камедул (камальдул) — член католицької чернечої автономної конгрегації, відгалуження бенедиктинського ордену.