— Магістре, — промовила, зійшовши вниз, страшно пошепки, — мадригалу цього автор його мость Іван Виговський, хто це такий?
Він поглянув бистро на неї, посміхнувся:
— Полковник, канцлер Зіновія Хмельницького, префекта Запорозького війська…
Хотіла щось проказати, не могла, знімовніла. А гурма шляхти сколихнулась. В кімнату ввійшов, спираючись на рам’я дворянинові Соболеві, диґнітар у багатому кунтуші, в малиновому жупані, дідуган ще кріпкий і моторний, навіть з гордим вусом і терпкими блудливими очима.
— Хто це? — торкнув Рославець Юра Воронича.
— Наш спаситель, наш розум, наша воля, — крикнув він, і всі закивали головами, всі потакнули, — батько батьківщини, воєвода київський, сенатор Адам Кисіль!.. Віват, Адам Кисіль!.. Віват, батько вітчизни!
9
Пан на Кисилині й Низкиничах, староста носівський каштелян київський і сенатор Адам Кисіль чарував. Магістр Рославець, згадуючи вчорашні вівати київської шляхти на зборах в домі Стеткевичів, ішов по сходах воєводського будинку біля Свято-Юріївської церкви з відкритим серцем. Сенатор ще вчора, уважно придивившись магістрові, запросив його на бесіду, коли відслужать святу вечірню, сказав він, примкнув святобливо очі. Київський воздух сповниться солодкістю, розкриються перські троянди в сенаторському саду, заграва за Хрещатицькою горою золотнявою вбере кружґанки…
Повз Рославця пройшли люди, ґречно кланялись йому. Пан Петроній Ласко, брат Софрона, секретар каштелянства, сплеснув руками, так, так — пан сенатор уже після молитви, вже чекає — а пункти Хмельницького знаєте?.. Ні, Рославець не знав. Отже, свіжа новина: в білоцерківському листі такі ось пункти: виплатити жолд за п’ять літ, не нарушати благочестивої грецької релігії, побільшити реєстр з шести тисяч до дванадцяти, привернути давніші привілеї… Й це все? Все, мості магістре. Дивуєтесь, що так мало?
Й ми дивуємось… Пане мій ласкавий! По таких вікторіях, по полоні гетьманів! Жадає тільки повороту церков в Люблині, Сокалі… (Пан Петроній глянув у папірець.) У Красному Ставі… Гай-гай, а кордон тільки по Білу Церкву — ні, лагідний, лагідний той лев…
Рославець пішов від нього захмарений. Нагорі, при ввійстю, поміж погруддями Мільтіадеса й Помпеюша, чекав його пан Соболь, другий секретар й. м. сенатора. Він чув згори розмову з Ласком — посміхнувся, що ся не вилежить, те не забруньчить — і це втретє чув уже Рославець: що гадав собі цей тихий пан Соболь?
— А пан сенатор вас чекає, прошу… Тільки з паном Ласком будьте обережні… — магістр спинився, але Соболь уже зник.
Ступаючи по червоному коверці, магістр ішов до Кисіля. Він сидів у своїй світлиці, пухкі білі руки поклавши на поруччя високого крісла, схиливши голову дещо набік, примкнувши очі. На ньому був блакитний атлас, з ґудзиками, садженими яхонтами[296], слуцький сутозлотий пояс, зелені сап’янці. На столі, заваленому паперами й книгами, стояла ваза із конфетами й сушеними фруктами: ріжками, ізюмом, фініками, курагою. Сенатор раз у раз простягав руку й ласував.
— Кість з кості наш ти, мості магістре Рославче, — солодко сказав Кисіль, — я чернігівських Рославців знаю… Ах, як мило оглядати наших юних людей, що сягають по європейське світло науки…
Рославець міг би сказати, що він не такий уже юний, але волів слухати.
— Ігумен Інокентій Гізель теж переказав мені піклування над тобою, магістре, а вчора від пана новгородського каштеляна була висока опінія. Зможемо — вчинимо. Мені в моїй важкій роботі теж потрібні освічені люди — тим паче, що й пан Соболь, і пан Ласко не дають собі ради з реляціями. Потоп, мості пане, а ми, як тріски на гребенях хвиль. Гай-гай. (Сенатор узяв тучний інжир, проковтнув і примкнув очі.) Б’ємось, як риби на березі. А той берег темний, хоч і принадний — солодка мати-отчизна, Русь, Роксоланія, Україна. Тяжко, тяжко, мій дорогий. Один я в короні польській заступаю руський народ як сенатор, двигаю, як старовинний Атлас, святі церкви наші й святості, й старовинні права, й додвигав я до сивого волосу, додвигаю, дасть Наймогутніший Створитель, і до смерті…
Рославець вдивлявся, вивчав Кисілеве обличчя. Був пуцулувагий, важкоголовий, надуті щоки відливали жовтизною й високий лоб світився, як точений зі слонової кості. Римський шляхетний вид, а важке підборіддя говорило про сильну натуру, владохтивість. Тільки в сірих очах і в солодких устах таїлась неприборкана пиха, презирство до всіх, а любов тільки до себе.