«Ordo novus, — блиснуло Рославцеві. — Як угадав ти, старий лисе…»
— А чи можна допустити до того володіння людей малих, незнатних?.. Чернь — його права рука… Нові порядки заводить, давні касує… Маєтності відбирає… Мені самому всю мою субстанцію знівечили…
«Ось що тебе припекло…»
— Маєтності наші дідичні… Натовп черні валить… потоп… заглада… Бунт хлопський… Вогонь… Полум’я… Буря… Витиснути нас хочуть… Ні, ні, того не сміємо дати, не допустимо того…
— І не признаєш, мості воєводо, — гнівно крикнув Рославець, сам себе не вгамовуючи, — права тим незнатним, убогим людям до життя? Азали ж гідність людська міряна маєтностями й фортуною?.. Азали ж хам і хлоп — не людина?..
Прикусив себе за язика. Забагато говорив. Але Кисіль того не чув. Надто поглинений був своїми думками й страшний жаль його розібрав.
— Уговтаємо козаків трактатами, я сам з панами Обуховичем, Сельським і Дубравським поїду на переговори… Стратив-єм фортуну, здоров’я, чернять моє чесне ім’я, але при Речі Посполитій умру… Бунтові, черні опруся… Все вчиню, щоб погасити це полум’я… Може, не тепер, може, колись posteritas[305] мої заслуги, мої старання оцінять…
«Своя сорочка ближча до тіла, — думав, виходячи від воєводи Рославець, — чуєш, лисе, звідки дим, і знаєш, що палає. Але згорить, зітліє, і ти з ним… Не приложиш руки до діла, то й обійдеться… Без мерляків обійдеться… Новий лад на згарищах, на цвинтарищі…»
— Ну, що ж, мості магістре, — перестрінув його Соболь, той украдливий секретар зо зміїними прозорими очима, — послужиш і ти мирові з ребелією?..
— Послужу, вашмосте, — сказав Рославець, і в зміїних очах Соболя вичитав таку ж погорду до шальвіри, до перелесного крутія, яку сам у собі ніс. Подав йому руку, і її Соболь міцно стиснув. Ці зміїні очі давно вже наскрізь прогляділи Кисіля. «Не pater patriae, a pestis patriae»[306]… — думав, як і Рославець.
10
Давно панна Оленка не ступала тими вулицями, затіненими розлогими липами; йшла, потупивши очі, в супроводі домашньої панни й перед нею на землі, крізь листву, сочилась кров. Заходив день. З гір київських, не таких уже високих, але погожих, сходив до Дніпра, там, по той бік Хрещатика, день-веселун, день-красень. Але Оленці заступала ті дні, відай від подорожі зі Львова, весь білий світ заступала хмара. Вона погляділась у люстро — коло очей лягли тіні, мов від нелегкої турботи, від скрутної гризоти, й лице зматовіло, навіть паніматка, дбайлива про красу дочки, звернула їй увагу. Може, від затвірницького життя, іноді не сходила цілими днями згори, зі своєї світлиці. І садом, що знав її, як ще бігала малям, не ходила, хоч так тішилась ще у Львові, згадуючи його прохолоду, — де мальва, де барвінок, де шипшина; узгір’ям у тернині збігав сад у яр і високе небо над ним, і приладь яблуневого цвіту вже змітають вітри.
Хмара важніла. Обдана малиновим вихром, десь там, у висотах, наливалась терпкою синявою, спалахувала багром на гребенях і пливла, як стокрилий галіон, розтинала голубінь. Якби буря. Якби буря… Тихе шамшіння фалюндишової сукні й хода мовчазної панни ззаду, тоді Оленка ловила її турботний погляд: але ж з дня у день дім Стеткевичів похмурнів, і навіть гості, зібравшись на бесіду, нишкли, хіба ж була жалоба у цьому домі?..
Ішли під гору свято-юріївським яром — тихо, але все ближче бив дзвін. Митрополичий сад уже давно зронив квіття й хилив на мур буйні віті. І в саду стояла тиша. Тільки помліли від спекоти високі берести, починали шуміти від верховіттів. Напоєно цей Київ алчбою. Якби розверзлась суха земля, вдарили б студені джерела, бризнули б раз зливи… Переситом дихав воздух. Коні, ведучи ридвани з панятами, їхніми дітьми, чадами — утікачами від Перебийноса, з Брацлавщини, з Гуманщини, з Коростишівщини, похнюпили голови. Жебраки, волоцюги, цехові, молільниці йшли знехотя — парило, тяжіло. А це ж щойно стрічалась весна з літом.
— Страдати коя нужда єсть?..
Ще не було глітно в Софійському храмі. Оленка, що її родинною церквою була Свято-Юріївська, бо ближче і звичніше, ненадійно спинилась у притворі. І жовтожарі смуги променів, б’ючись у вузькі вікна, її принадили. Увійшла в солодку голубу імлу, сповилась нею — стало прохолодно. Від бічних абсид повіяло вільготністю, давниною. Півморок — далі темінь. Почорніли образи, але дивились на неї, як і давніше, як і торік, суворо, наче дорікали.
306
Не pater patriae, a pestis patriae (лат.) — не батько отчизни, а чума отчизни (Автор.).