Панна за нею зашаруділа сукнею, стала навколішки. Стала й Оленка, а жовтожарий промінь, замінюючись у палючіший, у багрянцевий, обдав її, побіг по долонях, зложених молитвенно, по стиснутих устах, по гаснучому чолі.
«… іже придоша от скорбі велікія і убілиша одежди своя в світлі радості…»
— Хто править?
Обернулась Оленка до панни, але вона не знала. З глибу храму, при бічному олтарі станув, кладучи хресне знам’я, високий худий чернець. Обрамлене сивіючою бородою сіре, аж недобре обличчя зі зрослими бровами, а з-під них жагтіння очей — Оленка придивилась, їй здалось, що вони вперлись у неї — ні, очі не були строгі, вони були розумні, крижані. Різко відтіняв чоло чорний клобук. Священик говорив. Тричі, чотири рази — дванадцять разів відбивались його слова в мороці, між колонами, в холоді кафедральних стін. Люди стояли навколішках, без руху, в темені — туди далі до олтаря, ті ближчі — в сутінку. Як давно не була Оленка в благочестивому храмі — аж здивувалась собі. Їй навіть видалась ця богослужба далекою, чужішою, замість міді латини, що дзвінко падала на плити львівської кафедри ще так недавно, такий синій гуд книжної мови.
«… вода многа не может угасити любові…»
Дивна вимова в цього високого черця. Мовби нетутешня. І не грецька, не болгарська. Перед Оленкою став навколішках білий, як молоко, похилений чоловік. Чорна зі золотом делія заснувалась голубінню, могутні ще плечі малиновіли в промінні. А важкий золотий ланцюг на шиї запалав, зажеврів. Князь Святополк Степан Четвертинський, чому він тут?..
Ніжно, як шелест крил, сей спів з хорів. Молільниці поникли головами. Мати Божа Оранта виступила з темені — тепер на неї упав промінь. Чорнющими скорботними очима дивилась на свій люд. З другого боку — кінний Юрій, а під копитами змій, корчійно хапаючи за древко списа полум’яною пащею. І далі — лагідні євангелісти, грізний св. Йоан, і сонми янголів, і все вище-вище, за архангельськими крилами, голубінь піднебесся — Бог Саваоф.
Князь Четвертинський закам’янів. Молився чи мислив? Оленка згадала княжну Петронеллю, її веселий погляд, її рум’яне лице, її щебет. Тая ластівонька не знає ні турбот, ні скорбот, ні сумнівання. Тая йде, де веселий хороший світ. І що їй по чорторию-потопу, що їй по грозьбі страшній наві[307] королівства цього, що їй по суєті, по брязку оружжя, що несе загладу, може, всім, може, найлюбшим?..
Проказала ім’я Януша Корсака, валечного воїна, що в спітканні з неприятелем зазнав ран, але здригнулась. Чи ж могла просити тут, саме в цій святині, ласки для нього? Може, його, Корсаків, інший Пан? І відігнала вмить спокусу — який же гріх творила, хіба не повторяла собі, що Бог один-єдиний?..
Без упину молиться князь Святополк. Разом із усіма, що сюди прийшли, ревними, благочестивими.
«І раба Твойого, Господи, Івана-воїна, збережи від кулі, від стріли, від меча…»
Тремт пройняв її. Згасло ім’я Янушеве, в голубінь, в цю солодку млу прийшов він, порубаний і постреляний, але ні, це вже не він, не він… Івана-воїна… Пальці їхні зустрілись тоді, бравши святу воду… Боже, змилуйся наді мною, грішною… Івана-воїна, Львисерце-Виговського…
«…Невинне наступовали негдись мдія — нитове на люд Ізраїльський, хотячи їх мечем іскорінити, чада, жени і любимих другов вигубити…»
Проповідував чернець. Чітко, як золотий дукат, падав його голос на камінь. Хор уже не співав. Розвіювалась солодка прохолода. А всі пильно слухали.
«…Хочеть бо сей страшніший і скрутніший неприятель церкви сплюгавити або обернути в стайні…»
Ще чіткіше той голос. Втискається, як вістря. Холодний голос, а палить. Проникновенний голос.
«…милі суть чада, ближні й знайомі, але всіх єдина отчизна обоймуєт, за которую кто з добрих людей умріши не восхочет, єсли єй пожиточним бити маєт?..»
«Правда, отче…» — почула Оленка перед собою шепіт. Князь Святополк поник ще більше молочною головою. «Правда, отче, милі суть чада…» — і плечі його здригнулись, затряслась голова. «Правда, отче…» Він плакав, цей могутній чоловік плакав. Але Оленка не могла навіть спитати себе — чому? Там розверзлась хмара, ця обважніла грозова туча, там гримів грім і били молнії — може, грім черцевого голосу, — він виріс, виріс — «за любов отчизни Бог в небі вінчаєт несмертельною славою воїна, а вас…» Отче, чи правда, отче, — грім надворі над садами, над Києвом, Дніпро посинів… Темно, як темно в цій святині — але це ключі вже б’ють… Воїна Івана збережи… Від кулі, стріли, меча… Як відсвіт меча, ці молнії… А люд весь ридає… Київські сідельники, цехові, князі й шляхтянки…